Розділ 4

Я брав книжки з батькової кімнати і читав їх на самоті. Там знаходив багато цікавого, але найкращими були оповідки в тоненьких, обгорнутих коричневою тканиною книжечках. Вони розповідали про нечисть, попадалося й про упирів. Люди знали нас мало і часто писали якісь нісенітниці. Смішними видавалися записи накшталт: «Упир може напасти на чоловіка, який чхне, а йому не скажуть «на здоров’я!» Були там речі страшніші і правдивіші. До прикладу, способи нас вбивати. Там писалося й про те, що я зробив з Оленкою, щоб вона не стала упирицею. 

Я вже давно розумів, що не такий, як моя родина. Старався випитати хоча б щось у Єретика, але він казав мені одне: «Ти — упир». Я дорослішав, не любив крові. Міг виходити вдень, міг торкатися заліза, солі, осики. Я навіть підозрював, що насправді є людиною. Але швидко переконався у протилежному. 

Якось ввечері, на Івана Купала, ми вийшли в село всією родиною. Могли довго бродити серед люду, адже це були дні, коли панувала нечисть. Я обожнював народні гуляння, бо дівчата вдягали свої найкращі намиста і неодмінно їх потім губили. Я часто блукав селом і збирав загублені намистини, але таких красивих, як на свята, мені рідко вдавалося знаходити. 

Я гуляв, дивлячись собі під ноги й зрідка непомітно піднімав маленькі круглі «скарби» зі стежки. Батько пильнував Маріанну, мама обдивлялася святково вбраних людей. Серед них була й родина Каланчихи у нових вишитих сорочках. До Ганьки раз за разом підходили люди й хвалили її роботу. Ще б пак! Вона вважалася найкращою майстринею в селі. Вишиванки були такі гарні, що забачивши їх, наша мати звіріла від заздрощів. Я боявся, що вона не втримається і пошматує бідолашну жінку прямо посеред вулиці. 

Надивившись на святкову одіж, мама довго не могла вгамуватися. 

— Та де це видано! — бідкалася вона. — Така гарна у мене родина та й без вишитих сорочок!

Просила віддати й наші сорочки, щоб вона могла їх прикрасити, та ніхто не хотів марнувати свій одяг. Інколи мама ставала іншою людиною. Людиною. Ніби забувала, що й вона і її діти — упирі. Коли співали перші півні і всі влягалися, вона починала кудись збиратися.

— Орисю, пора спати, — казав їй батько.

— Хіба? — задумливо питала вона. — А чи не час якраз на вранішню службу до церкви? 

Ми з Маріанною переглянулися. 

— Що з мамою? — спитав я.

— Твоя мати вже двадцять літ як здуріла, а ти тільки помітив? — скривилася Маріанна.

А я розумів: ось що буває, коли ходиш по землі набагато довше відведеного тобі часу — зношується душа. В мені народився новий страх.

Батько відвів маму спати, а нам сказав: 

— Треба нагадати вашій матері, хто вона. 

Наступного вечора він приніс п’ять білих сорочок і віддав їх Орисі:

— Жінко, виший нам одяг.

Вона зраділа і взялася до роботи. Звісно ж, вийшло жахливо, як ми і думали — ніби сорочки поплів кольоровий павук. Єретик втішив її, сказавши, що бачив таємницю Каланчихи: вона кладе сорочки до скрині, щоб нитки вляглися. Мати повірила йому і зробила так само. Батько ж покликав мене і дав стос готових вишиванок, поцуплених, ймовірно, у тієї ж Каланчихи. Наказав підмінити ті, що у скрині, коли всі підуть спати. Я зробив, як було велено. 

Наступного вечора мама прокинулася й відразу пішла заглядати у скриню. Їй відкрилася неймовірна знахідка — майстерно вишиті сорочки. Тоді ж нам відкрилася й батькова помилка — всі вони виявилися чоловічі. Проте маму це анітрохи не засмутило, вона взялася дарувати нам новий одяг.

— Синку, це тобі! Надягни, мама подивиться!

Я не встиг її похвалити, як вона кинулася до Маріанни:

— Доню, а тобі — оця! Ти ж любиш червоне.

— Фе! — скрикнула сестра. — Я не буду це носити, — й відкинула сорочку, наче якусь мерзоту.

Все закінчилося тим, що Маріанна роздерла вишиванку прямо у матері на очах. Єва сказала, що то чоловіча і вона залишить її для Адама. Батько пообіцяв вдягнути на свято, бо негоже носити у будні такий гарний одяг. 

Сорочку погодився вдягнути тільки я. Саме тоді зрозумів, що все ж є упирем, бо під ранок я й сам став вишиванкою. Узори пропікали мені шкіру до м’яса. Коли я зняв одежину, вишивка лишилась візерунком з паленої плоті на моїй шиї, грудях та зап'ястях. Рани боліли, пекли, чесалися й не загоювались так швидко, як зазвичай. Я вперше зрозумів, що в мені таки тече кров і текло її багато. Коли я показався батькові, він сказав:

—Поноси ще трохи, хай мати зрозуміє.

Мама ж не могла натішитися, все говорила, який я в ній гарний.

—Так, дуже гарний, — перекривляла її Маріанна. — Йому так личить червоне!

Красиві узори на моїй сорочці перетворилася в криваве місиво. Нитки з блакитних стали бурими, білий льон просочився кров’ю. Я постійно смикав комірець, бо він випік на моїй шиї широку полоску. Навіть коли загоїться, лишиться огидний слід, як від мотузки вішальника.