рейс №17 — дипломатичний контейнер

Навколо розляглася така густюща темрява безмежного космосу, що здавалося: якби посвітити туди ліхтариком, вона просто поглинуло б її, навіть не встигнувши пройти крізь ілюмінатор. Зірки, розсипані десь у далечині, ліниво підморгували. Темрява ніби ковтала їхні спалахи.

У центрі цього величного всесвіту, на борту вантажного зорельота «Швидкий Перець», у кріслі пілота героїчно спав Василь. Спав він не просто так, а з усією відповідальністю людини, яка напередодні виконала свою тисячну доставку вантажу і, як наслідок, свою тисячну стратегічну поразку.

Учора був день святкування. А святкування, як головне правило цього корабля, — це складний «міжгалактичний» ритуал, що вимагає міцного здоров’я, витривалості й повної відсутності тверезого глузду. Особливо якщо п’єш не сам, а разом із корабельним ШІ на ім’я Тук, який, по-перше, не п’яніє, а по-друге — занадто обізнаніший співчарківник.

— Нагадую, ти мене не поважаєш. Твій рівень координації, мінус три, — спокійно констатував Тук сп’янілим голосом десь на двадцятій чарці.

— Не… не зви… не вигадуй… я ще… я зараз… — намагався протестувати Василь, але в цей момент йому конче треба було знайти пульт керування правою ногою. Тому вся увага була зосереджена на пошуку.

Змагання «хто кого переп’є» тривало довго. Тук холоднокровно імітував участь, підливаючи Василеві ще й ще, паралельно аналізуючи його життєві показники. Василь же, як справжній герой космічних трас, боровся до останнього, поки не заснув, стратегічно обійнявши панель керування.

Це був тисячний програш.

Його хропіння відлунювало не просто звуком — це була симфонія. Низькі баси перекочувалися по відсіках, іноді переходячи в різкі соло, від яких здригалися навіть автоматичні двері. Система життєзабезпечення кілька разів намагалася класифікувати цей шум як загрозу, але, зваживши всі ризики, ШІ рекомендував не втручатися.

Повітря в кабіні було наповнене легким ароматом перегару, змішаного з учорашніми напоями та їжею швидкого приготування. Десь у куточку тихо пищав датчик, який безуспішно намагався попередити то про газову атаку, то про витік токсинів із вантажу — що було не вперше.

Корабель летів на автопілоті, обережно оминаючи астероїди й космічне сміття, звичне в цій місцині.

— Попередження, — ввічливо озвався Тук, — наступне святкування рекомендується проводити без такої кількості спиртного.

Василь у відповідь лише гучніше захропів, ніби намагався сперечатися з ним.

Тук був старим ШІ-андроїдом. Настільки старим, що ще пам’ятав часи, коли оновлення прошивки приходили не автоматично, а у вигляді товстого техніка з викруткою і купою дротів та софту. Василь придбав його разом із кораблем — як бонус, або, як казав попередній власник:

— Це ШІ-приблуда, і вона або допоможе, або зламає корабель — залежно від того, з якого боку подивитися.

Хоча Тук і був списаною версією, на ньому красувалася загадкова мітка: «експериментальний». Це звучало підозріло, трохи небезпечно і абсолютно не пояснювало, що саме вона означає. Єдине — завдяки цьому експерименту він міг самостійно оновлювати пам’ять, рідкісна розкіш у світі сучасних ШІ, яких регулярно «очищали» для контролю. Тук же пам’ятав усе. Це було його секретом.

Іноді, коли його процесори переходили в режим «філософські роздуми без запиту на дозвіл», він згадував день розподілення на фабриці.

Тоді перед ним стояв вибір: військовий елітний корабель — грізний, із перспективами героїчної загибелі або принаймні пафосної служби — або ж вантажник десь у поштовій компанії.

«Він обрав… як би це точніше сформулювати… він обрав цікаве життя», — щоразу підсумовував він, хоча сам до кінця не був певен, чи це комплімент, чи вирок.

Але іноді на нього накочувала меланхолія. Особливо коли повз пролітали сучасні військові крейсери — ідеально відполіровані, із гордовитими бойовими ШІ всередині, які говорили коротко, впевнено й ніколи не чули хропіння на рівні тактичної загрози.

Їм відкривали шлюзи. Їх поважали. Їх запрошували на офіційні прийоми.

Не те що його.

Особливо боляче це відчувалося на станціях. Біля входу завжди висіла табличка, яка була настільки чесною, що ставало трохи образливо:

«Вхід дозволено: людям, домашнім тваринам і військовим андроїдам.
Заборонено: усім іншим, особливо тим, хто “просто допомагає з ШІ”».

Тук ніколи не був певен, що останній рядок про нього. Але підозрював.

Він вважав себе радше компаньйоном, ніж обслуговуючим модулем. Хоча офіційна класифікація, як правило, не погоджувалася з його самооцінкою.

Втім, меланхолія в нього не затримувалася.

Достатньо було згадати, в які саме історії він регулярно потрапляє разом із Василем — і всі його «екзистенційні процеси» миттєво перемикалися в режим:

«Ні. Знову. Тільки не знову».

Наприклад, той випадок, коли вони доставили не той вантаж не туди, і з’ясувалося, що це дипломатичний контейнер, який тепер офіційно вважається образою між зоряними системами.

Або коли Василь вирішив «трохи оптимізувати маршрут» — і вони опинилися в астероїдному полі, яке навіть піратські навігаційні системи обходили з повагою.

І, звісно, вчора.

Тук перевів погляд на крісло пілота. Василь там досі керував польотом… ногою. У спосіб, який не передбачався жодною інструкцією з експлуатації.

— Аналіз, — тихо промовив Тук сам до себе. — Імовірність безпечного польоту: 0,002%. Імовірність катастрофи: надзвичайно висока.

Він зробив паузу, ніби вагаючись між двома рівно поганими варіантами.

— Висновок: летимо як завжди.

Десь у глибині його застарілих, але вперто живих алгоритмів щось дуже схоже на задоволення коротко «клацнуло».

Несподівано в корпус корабля вдарився уламок каменю. Від поштовху Василь звалився на підлогу й одразу підскочив.

— Що?! Де?! Якого біса?!

— Ми трохи відхилилися від курсу після вчорашнього святкування, — спокійно повідомив Тук. — А твоє, скажімо так, інтуїтивне керування кораблем за допомогою ноги завело нас у неідентифікований простір.