Веселка сумна

Ранок у Хі-Хі-Туні почався зовсім не так, як зазвичай. Зазвичай сонце вставало, коти потягувалися, а дракончики снідали димлячими тостами. Але сьогодні небо виглядало… дивно. Веселка, яка після вчорашнього дощику мала б сяяти всіма барвами, була якоюсь блідою, тоненькою і ледь помітною, наче старе простирадло, яке надто часто прали.

— Це — неподобство! — вигукнув Шуршик Пампух, поправляючи на носі свої величезні окуляри, які він знайшов у смітнику біля вежі Професора Чудика. — Веселка має бути як святковий пиріг! Вона має світитися, має виблискувати, має показувати всім, хто тут головний у небі!

Пампух, який сьогодні був у «малярському настрої», вирішив виправити ситуацію. Він набрав у свій чарівний мішок жменю «кольорового пилу», який він назбирав, коли чхав минулого тижня, і, гуркочучи на кожному кроці своїми короткими лапками, помчав до найвищої вежі містечка — Вежі Вітрів.

Великий «Ап-Чхи!»-маляр

Пампух дерся на вежу годину. Він перечепився п'ятнадцять разів, впав у відро з фарбою, прилип до сходів і ледь не вилетів у вікно, намагаючись вхопитися за власні вуха. Але врешті-решт — він на вершині!

Він вдихнув повні легені повітря. Він набрав у жменю свій магічний золотистий пил. Він прицілився прямо в центр тьмяної веселки.

— Ап… Ап… АП-ЧХИ-И-И-И! — його чих був таким потужним, що вся вежа здригнулася, а Пампух відлетів назад і застряг у димарі.

Але результат був приголомшливим. Хмара блискіток вибухнула в небі, наче тисяча святкових хлопавок! Веселка раптом почала пульсувати. Вона не просто засвітилася — вона почала змінюватися.