Шурчина малина

Шурка лежав на піщаному березі річки, зануривши втомлені ноги в її приємну прохолоду, і насолоджувався лагідним полуденним сонцем. Порівняно з Куйбишевом, звідки вони переїхали три роки тому, ще до війни — у 1939-му, у цьому приуральському містечку Аша навіть влітку не вистачало тепла. Та коли вітер — ось, як зараз — раптом стихав, втрачаючи силу десь у горах, можна було не лише насолодитися теплом, а й скупатися в цій річці з дивною назвою Сім. Дивним воно було не тільки через схожість з ім'ям старшої сестри Сіми, а ще й тому, що нагадувало чарівне «Сім-Сім, відкрийся!» з казки, яку вона колись читала їм з Валею.

Валі, старшій за Шурку на два роки, нещодавно виповнилося дванадцять. Сімі ж восени — п'ятнадцять, і тому мама, йдучи на роботу, завжди залишала її за старшу. Щоправда, був у цьому й зворотний бік: повертаючись втомленою, мама часто її лаяла, і саме Сімі за їхні з Валею витівки діставалося найбільше... Та зараз Сіми з ними не було: ще з початку канікул її разом із класом відправили у далеке село, де доводиться несолодко: робота в полі з ранку до вечора, зовсім мало їжі, яку ще й самі готують — як можуть. Сплять у старенькій школі з протягами та мишами, просто на підлозі, підстеливши лише солому... Від Сіми приходили листи, які мама читала вголос, не стримуючи сліз. Потім їх повільно перечитувала — як могла — Валя. І вони плакали вже вдвох.

Що ж до Шурки, то читав він ще погано: через часті хвороби він пропускав школу, а з початком війни й зовсім про неї забув... Валі ж, на відміну від Сіми, можна сказати, пощастило: через проблеми з легенями (її навіть возили до іншого міста на лікування) її не залучали до важкої роботи, тим більше далеко від дому. Але, залишаючись тепер за старшу, вона змушена була брати на себе частину обов'язків Сіми, доглядати, зокрема, за братом, а часом так само отримувати «на горіхи».

Трохи легше всім стало, коли маму, яка підірвала здоров'я, перетягаючи важкі, ще гарячі цеглини від доменної печі, перевели до їдальні, і тепер вона могла хоч зрідка годувати там дітей крихтами їжі, зчищаючи їх зі стінок порожніх бідонів. Крім цього, мама — про що ще не знали діти — йшла заради них на злочин: переодягаючись після зміни, ховала їжу на власному тілі — аби прискіплива заводська міліція не знайшла її під час огляду. Але чого б мама не домагалася, це було тільки її особистим здобутком. Та чим міг допомогти саме він?..

...Від прохолодної води ноги, які здолали нелегкий шлях до лісу — до його «секретного» місця за малиною, — швидко приходили до норми. Сили поволі поверталися до всього тіла, вага якого через недуги та недоїдання становила лише двадцять один кілограм замість — як говорив їм лікар — хоча б двадцяти шести... Лікар також казав про проблему з серцем, яка переслідувала Шурку майже з народження, але, виписуючи ліки, найбільше наполягав на поліпшенні харчування. Від «поліпшеного харчування» вони, звичайно, не відмовлялися. Але де ж його взяти?.. Це питання, разом із розумінням того, що допомоги чекати нізвідки, дедалі частіше закрадалося в його голову.

Вставати не хотілося. Заколисане сонцем тіло розслабилося так, що хилило до сну, і навіть з'явилося відчуття, ніби війни й зовсім не немає... Шурка приємно зітхнув, потягнувся, не відкриваючи очей, і думки, змагаючись між собою, понесли його далеко-далеко... Але не настільки: голод швидко нагадав про себе — різким спазмом у животі й одразу — нестримним бажанням проковтнути хоч щось... Він підвівся, затамував подих, звично борючись із нападом. І коли біль відступив, із задоволенням вмив обличчя річковою водою.

Треба було поспішати: малина, пролежавши довше, ніж слід, втрачала «товарний» вигляд і падала в ціні. Ще б встигнути зайняти на вокзалі хороше місце — Шурка опановував ази «торгівлі»... Про таку його «комерцію» знали тільки сестри — і на його прохання приховували це від мами, допомагаючи братові відчути себе справжнім годувальником і добувачем. Цю нерадісну роль Шурці довелося прийняти вже цієї зими, разом з отриманою ними «похоронкою» на батька.

Шурка вліз у латану сорочку, натягнув завеликі (мати принесла) штани, сунув ноги в стоптані черевики. Потім глибоко вдихнув і, затримавши подих, щоб не спокуситися ароматом ягід, дістав з-під куща безцінний вантаж: два паперових пакети з запашною малиною. Та аромат малини все ж зрадницьки вдарив у ніс, викликаючи спазм у животі й ледь не позбавляючи свідомості...

Таке вже траплялося: вперше — під час походу з однолітками, коли поруч із ним добре одягнена дівчинка дістала шматок ще теплого хліба і малосольний огірочок. Ці запахи буквально збили тоді з ніг... Шурка довго не міг тоді зрозуміти, як опинився на землі. І вже вдома, від мами, дізнався, що такі запахи були надто сильними для його слабкого тіла.

Ледве встоявши на ногах, він дістав з кишені припасені на такий випадок — здобуті ще в лісі — жолуді та став жувати. І коли полегшало, дбайливо поклав малину за пазуху — найкраще місце — і, обережно ступаючи, почвалав до вокзалу.

* * *

Вокзал стояв на височині, і щоб до нього дістатися, потрібно було спочатку піднятися на високий насип із коліями. Попри перепочинок біля річки, підйом усе одно давався важко, і, подолавши лише половину, Шурка декілька разів зупинявся, щоб перевести дух і перечекати потемніння в очах.

...Частина привокзальних торговок його вже знала, і ще здалеку — хто від нудьги, а хто щоб підбадьорити хлопця — вітали:

— Гей, Шурка, привіт!

— Що приніс сьогодні?!

— Тільки малину чи ще щось знайшов у своєму лісі?!

Шурка бадьоро, як йому здавалося, відповідав. Насправді язик — через втому — ледве ворушився, і жінки, не розчувши, почали перепитувати. Вже зрівнявшись із ними, він, усе ще важко дихаючи, ніби у відповідь дістав з-за пазухи свій скарб — кульки з малиною.

Назустріч полетіли схвальні вигуки, серед яких промайнули й зовсім інші — від тих, хто вперше бачив цього худорлявого, на вигляд восьмирічного хлопчика: — А де ж твоя безсоромна мати?! Як можна так довести дитину?!