9. Викриття

А потім я побачила, як цей супер-пупер мачо-дракон-мільярдер, заховавшись у садовому закутку і начепивши на перенісся окуляри, захоплено читає якусь книжку!

Аж отетеріла! Як себе не видала — сама не знаю. Але зачаїлася за кущем і почала спостерігати.

 А далі і взагалі стеження організувала.

І що б ви думали? Як з’ясувалося, мене банально надули! Любомир виявився і освіченим, і начитаним, і гарно знайомим з етикетом.

Як я його не розірвала, уявлення не маю. Мабуть, гонорар виявився стримувальним фактором. Чи то бажання дізнатися, що ж там за спадок? Чи той факт, що я по дрібці збирала докази його обману, а пред’являла їх йому з холодною головою?

А скоріше за все, усі ці чинники разом.

Загалом, дракон лишився живим і майже неушкодженим, тільки трохи мокрим. А я мала підпалений омет сукні. От не щастить мені з ними у цьому будинку і з цим драконом. Таким темпом у мене до кінця місяця і гардеробу не залишиться.

Ну і під шумок ми з ним перейшли-таки на ти.

Так і сиділи пліч-о-пліч на підлозі посеред розкиданої кімнати з перевернутими меблями і вперше нормально говорили:

— От скажи мені, навіщо ти тут почав розігрувати цю комедію?

— Бо не бачу сенсу у цьому сватанні, — знизав плечима дракон.

— Але ж тобі потрібен той спадок!

— Викуплю, я ж мільярдер! — ще й єхидно усміхається.

Не знаю, що вже там, але викупити його не вдасться, бо інакше він би одразу так і зробив. Але ж ні, довелося, хоч і його матінці, звертатися до мене.

— Ой, сиди вже, мільярдер! — пирхаю і штовхаю його у плече. — Краще подумаймо, кого саме ти хочеш бачити поруч із собою. Полегши мені задачу хоч на трішечки!

— А сенс? Нікого ти не знайдеш! — він сумно хитає головою.

— Тоді сама за тебе піду, ясно? — обурено вигукую. — Я завжди виконую свою роботу ідеально!

А Любомир раптом підскакує на ноги і мене за собою тягне.

— Ой, та не забивай ти собі голову тими нареченим. Ходімо, політаємо!

І не питаючи більше, міцно хапає мою долоню і волоче надвір. Далі й далі, минаючи сад і вибігаючи на простору ділянку степу, яка закінчується урвищем понад морем. Навіть кульгавість мало його спиняє, хоча уявляю, який би темп він зміг узяти, якби мав обидві здорові ноги! Я й так ледь встигаю переставляти ноги, щоб поспіти за цим навіженим, а він ще й сміється, і підбурює, що, якщо я заморилася, то він залюбки понесе мене на руках.

— Аби не в пащі! — захекавшись, але з підштрикачкою відгукуюся я.

— А як ти літати зібралася? — здивовано запитує дракон.

І тепер вже йому не треба мене тягнути, він ледь встигає ухилитися від моїх гострих пазурів і тікає. Ну, від мене, може, й тікає. Але не від моїх водних сюрпризів, тож просто врізається у виставлений мною водяний бар’єр!

Весело регоче і, просто під час сміху, перекидається драконом, підходить до мене з побоюванням, проте очі його навіть у драконячій подобі сміються. Припадає на ушкоджену ногу, виставляє крило, по якому пропонує задертися собі на шию.

І вже за мить ми — у повітрі! Летимо понад степом, понад морем, все далі й далі від людей, вільні, немов вітер!

Але в мене ще проскакує єхидна думка, що я сиджу на шиї у мільярдера!

От вашу авторку й потягнуло на романтику)))

Але й стьоб ще буде)))