Глава 31. Міра

Я думала, що буду почуватись ніяково. Але навпаки. Атмосфера за столом панує дуже дружня.

— Як ви познайомились? — питає Матвій Олександрович.

— О, я впала Артуру мов сніг на голову, — я усміхаюсь. — Шукала сестру, а вломилась до нього, думаючи що підліткова вечірка саме у його будинку…

Штовхаю Артура під столом, щоб виручав. Ми зовсім не придумували легенду про те, як познайомились. Тож зараз плету напівправду, сподіваючись, що дядька-олігарха вона влаштує.

— Я з першого погляду закохався, — каже Артур. І дивиться на мене.

І його погляд… Він такий красномовний. Як тоді, коли він мене поцілував на дивані. Боже, я червонію від цих спогадів.

— Молодь, — олігарх поблажливо нам усміхається. Потім повертається до дочки: — Сподіваюсь, ти мені колись приведеш такого зятя, як Артур. Щоб він на тебе ось так дивився.

— Буде, — киває Кароліна. — Це все що ти від мене хочеш?

— Не починай, — Матвій зітхає.

І дівчина втикає носа в свою тарілку. Я бачу, що у них з батьком є якісь непорозуміння.

Але конфлікт не розвивається. Я відволікаюсь на малого. Рома вирішив спробувати всі страви зі столу, не всі з них йому можна.

Розумію. Що нам не завадить консультація в педіатра. Я маю точно знати, що йому давати, а що ні. Поки витираю йому руки серветкою, чоловіки остаточно переводять розмову в ділову площину.

А потім і взагалі ввічливо повідомляють, що продовжують розмову в кабінеті.

Я залишаюсь сам на сам з Кароліною Рома не рахується, він такий собі співрозмовник.

— Ви милі, — каже дівчина. Блиск в її очах і бунтарська енергетика чимось нагадує мені Амаль.

— Хочеш потримати малого? — пропоную я.

— Ой, не знаю… Я ніколи не брала на руки таких маленьких, — вона усміхається.

— Це зовсім не страшно, — запевняю я її.

***

Додому їдемо в піднесеному настрої. Артур вийшов з кабінету олігарха дуже задоволений. Що вони там обговорювали він мені не сказав, але блиск в очах і посмішка, якою він нагородив нас красномовно свідчила про те, що хлопець досяг задуманого.

— Ти ж моє щастя! — він вихопив у Кароліни Рому і розцілував в щоки. Малий гучно розсміявся від таких ніжностей.

Тож і в машину ми сідали дуже задоволені кожен своїм. Мені було просто радісно від того, що у Артура все гаразд.

— Ти чудово впоралась, — каже він мені.

— Дякую, — киваю.

Його тепла долоня накриває мою. Відчуваю себе знову мов на голках .По тілу прокочується чергова жарка хвиля. І чітко усвідомлюю — хочу, щоб він ще мене поцілував. Мені це подобається. Я вже не можу себе обманювати. Коли його губи торкаються моїх, по жилах розливається жар, кожна клітинка мого тіла ніби наповнюється світлом і щастям. А в грудях здіймаються тисячі лоскітних бульбашок. Ні з ким в житті такого не відчувала ще.

Але Артур за кермом. Тож ми просто тримаємось за руки, намагаючись цим жестом сказати одне одному щось більше.

Я в той момент ще не уявляю, що зовсім скоро буду відчувати розпач. Що вся ця атмосфера, все це щастя — лише гра. А потім я буду вити в подушку, щоб не розбудити Амаль і Рому. І збиратиму себе заново. Але в цю мить в машині я про це ще не знаю.

Тож лагідно дивлюсь на Артура, милуюсь його профілем, і фантазую собі, а що буде, якщо я сама вдома його поцілую. А що як він захоче більшого? Чи готова я до цього? Уявлення не маю.

— Про що задумалась? — він несподівано повертає голову до мене на світлофорі. Збентеження, що він зараз прочитав в моїх очах мої думки змушують мене захлинутися повітрям.

— Та так, — видушую з себе. — Ні про що.

— Втомилась? — він по своєму витлумачує мій кволий голос.

— Трішки, — погоджуюсь я.

— Приїдемо додому — набери собі ванну з піною і можеш лежати там скільки завгодно, я сам вкладу Рому.

— Непогана ідея, — киваю я.

Але думаю знову не про водні процедури. А про те, що у ванній я буду повністю оголена, а він буде зовсім поруч, через стіну. Пульс розганяється до космічної швидкості. Нафіг ту ванну!

— Міро, якщо ти ще раз так на мене подивишся, — раптом каже Артур. — То я тебе поцілую прямо на узбіччі…

Спалилась! Блін. Як не зручно. Але з іншого боку — а і нехай цілує.