РОЗДІЛ 17

Кров і тиша

Ліс прийняв її без спротиву.

Марта йшла між деревами, тримаючи зошитку притиснутою до грудей. Місяць висів надто низько, ніби спостерігав. У центрі галявини стояло каміння, викладене колом. Вона знала це місце. Завжди знала.

Вона розклала свічки. Руки тремтіли, але рухи були впевненими — ніби пам’ять тіла була старшою за пам’ять розуму.

— Я прийшла, — сказала вона вголос.

Ліс відповів тишею. Але ця тиша була наповненою — густою, важкою. Повітря здригнулося.

Сутність з’явилася не одразу. Спочатку — тіні. Потім — відчуття присутності. І лише тоді — вона. Темна, безформна, але ближча, ніж будь-коли.

— Ти готова? — пролунало.

— Я не знаю, що віддати, — відповіла Марта.
— Ти знаєш, — сказала Сутність. — Просто боїшся назвати.

Марта піднесла ніж до долоні. Кров виступила миттєво, тепла, справжня. Вона капнула на каміння. Земля під ногами здригнулася.

І тоді вона зрозуміла.

Вона віддала здатність забувати.
Той біль. Ті спогади. Вони не зникли — вони були забрані.

— Я хочу їх назад, — сказала Марта. — Усіх.

Сутність мовчала довго. Надто довго.

— Тоді ти залишишся, — відповіла вона нарешті. — Бо не кожен витримує повну пам’ять.

Коло спалахнуло світлом. Марта закричала — не від болю, а від того, що все повернулося одразу. Кожен страх. Кожна ніч. Кожна самотність.

Вона впала на землю. Ліс затих.

Коли Марта відкрила очі, галявина була порожня. Свічки згасли. Каміння лежало спокійно, ніби нічого не сталося.

Але Марта знала:
ритуал завершився.

І тепер вона пам’ятала занадто багато.