РОЗДІЛ 15

Сутність

Вона не побачила його одразу.
Спочатку — відчула.

Повітря в домі стало густим, майже липким. Кожен звук — її кроки, подих — лунав надто голосно, ніби дім підсилював їх навмисно. Марта зайшла у вітальню й зупинилася.

Тінь у кутку була темнішою за інші. Вона не мала чітких меж, ніби світло не наважувалося її торкатися. Марта зробила крок — і тінь теж зрушилася. Не вперед. Углиб.

— Я знаю, хто ти, — сказала Марта. Голос тремтів, але вона не зупинилася. — Я знаю, що ти хочеш.

Тінь повільно відокремилася від стіни. Вона не мала обличчя, але Марта відчувала погляд. Старий. Терплячий. Такий, що бачив сотні таких, як вона.

— Ти пам’ятаєш, — пролунало не голосом, а думкою. — Це добре.

Марта впала на коліна. Не від страху — від тиску. Ніби на неї навалилися всі спогади, які вона колись віддала. Дитячі сльози. Самотність. Обіцянка, вимовлена пошепки.

— Я була дитиною, — прошепотіла вона.
— Ти була чесною, — відповіла Сутність. — Діти завжди чесні.

Коло на долоні загорілося пекучим болем. Марта стиснула руку, але біль не зник. Він був не фізичним — він був спогадом.

— Чому зараз? — спитала вона.
— Бо ти повернулась, — відповіла Сутність. — Бо двері знову відчинені.

Тінь нахилилася ближче. Марта відчула запах лісу — сирий, гнилий, живий. Вона зрозуміла: це не монстр. Це не зло.

Це те, що лишається, коли люди залишають свої страхи без імен.

— Час майже вичерпано, — сказало воно. — Або ти зробиш вибір… або я зроблю його за тебе.

Тінь відступила. Будинок знову став порожнім.

Але Марта знала:
вона більше не одна.
І часу майже не залишилося.