РОЗДІЛ 12

Ті, хто не встигає втекти

Поліція приїхала зранку. Один автомобіль, двоє людей — і відчуття, що вони тут не вперше, хоча поводилися так, ніби вперше чують про зниклих.

Молодший лейтенант представився швидко й без інтересу. Старший майже не говорив. Він дивився не на Марту — на ліс за її спиною. Його погляд раз по раз ковзав туди, ніби він чекав, що хтось вийде з-поміж дерев і покличе його на ім’я.

— Ви ж розумієте, — почав молодший, — у таких місцях люди часто зникають добровільно. Родинні конфлікти, стрес…

— Діти не зникають добровільно, — різко сказала Марта.

Молодший замовк. Старший повільно кивнув.

— Соломія не перша, — сказав він тихо. — І не остання.

Він розповів їй те, чого не було в протоколах. Про людей, які зникали кожні двадцять років. Про тих, хто повертався — але вже не жив тут, лише існував. Про справи, які закривали без тіл, бо тіла… не знаходили.

— Ми не заходимо в ліс після заходу сонця, — сказав він. — І вам раджу.

— А ви? — Марта подивилася йому прямо в очі. — Ви теж «позначений»?

Чоловік не відповів. Лише повільно закотив рукав. На зап’ясті — бліде коло, майже зникле, але ще видиме.

— Я встиг, — сказав він. — Мені пощастило.

Тієї ж ночі він зник.

Молодший подзвонив Марті пізно ввечері. Його голос тремтів.

— Він пішов у ліс. Сам. Сказав, що мусить.
— І ви? — запитала Марта.
— Я не зможу написати рапорт, — прошепотів він. — Бо… бо ліс уже знає моє ім’я.

Зв’язок обірвався.