Те, що зробила мати
Марта перечитувала щоденник до болю в очах. Кожен запис був наче удар — не різкий, а глухий, після якого довго не можеш вдихнути. Вона завжди вважала, що мати просто зламалася. Що поїхала, бо не витримала життя в селі. Це було просте пояснення. Безпечне.
Неправдиве.
У самому низу скрині вона знайшла конверт. Без адреси. Усередині — кілька аркушів і стара фотографія. На фото була мати, ще молода, стояла на узліссі. Її погляд був спрямований не в камеру, а трохи вбік — туди, де починався ліс. Вона не виглядала наляканою. Вона виглядала… винною.
Лист був короткий.
> «Марто,
якщо ти це читаєш — значить, я не впоралася.
Я домовилася з ним. Він взяв мене замість тебе.
Але такі угоди не тривають вічно.»
Далі почерк ламався.
> «Я думала, що любов може бути платою.
Я помилилася.»
Марта стиснула лист у руках. Її охопила лють — холодна, важка. Мати знала. Знала й нічого не пояснила. Вона залишила її з боргом, про який Марта навіть не підозрювала.
У той момент будинок здригнувся. Не сильно — ніби хтось сперся на нього ззовні. Десь унизу щось упало. Марта різко підвела голову.
— Не зараз, — прошепотіла вона. — Будь ласка.
Відповіддю став тихий стукіт. Один. Другий. Третій.
У двері.