РОЗДІЛ 8

Дзеркало не бреше

Марта прокинулася ще до світанку. У будинку було тихо, але це була не та тиша, до якої звикають. Вона відчувала погляд — не конкретний, а розлитий у просторі, ніби сам дім уважно стежив за кожним її рухом.

Вона намагалася уникати дзеркал. Після записки матері й того, що сталося на кухні, Марта накривала їх тканиною, відвертала погляд, проходила повз швидко. Але дзеркала — терплячі. Вони вміють чекати.

У ванній вона забулася.

Світло мигнуло, коли Марта підняла голову. Вона побачила своє відображення — втомлене, з темними колами під очима. На мить їй стало легше. Звичайне обличчя. Звичайна людина.

Потім відображення моргнуло пізніше, ніж вона.

Марта завмерла. Серце билося так голосно, що здавалося — його чути в коридорі. Вона повільно підняла руку. У дзеркалі рука піднялася, але рух був надто плавним, надто впевненим, ніби нею керували.

— Це не смішно, — прошепотіла Марта.

Відображення усміхнулося.
Не широко.
З розумінням.

Очі в дзеркалі були темнішими. Глибшими. У них було щось таке, чого не мало бути в людському погляді — пам’ять про те, чого люди не переживають двічі.

— Ти обіцяла, — тихо сказало відображення.
Губи Марти не рухалися.

Вона різко відвернулася й накрила дзеркало рушником. Дихала важко, ніби щойно бігла. Коли заспокоїлася, з коридору почувся тихий звук — тканина повільно сповзала з дзеркала.

Марта не обернулася.

Вона знала: якщо подивиться ще раз, може не побачити себе.