РОЗДІЛ 4

Ті, хто залишився

Вранці Марта вийшла з дому, бо тиша всередині стала нестерпною. Надворі було світло, але це світло не заспокоювало — воно лише показувало, наскільки порожнім стало село.

Першою вона зустріла жінку біля колодязя. Та здригнулася, побачивши Марту, і відвела погляд, ніби зустріла когось, кого краще не помічати. Коли Марта привіталася, жінка відповіла надто швидко, надто нервово, а потім пішла, так і не назвавши свого імені.

Далі було гірше. Люди дивилися крізь неї або поспіхом хрестилися. Дехто зачиняв двері, щойно вона наближалася. Село поводилося так, ніби вона була не людиною, а нагадуванням.

Старий Олексій сидів на лавці біля свого дому. Він постарів, але очі залишилися тими самими — темними, уважними. Коли Марта зупинилася перед ним, він довго мовчав, розглядаючи її обличчя, ніби шукав у ньому когось іншого.

— Ти все ж повернулась, — сказав він нарешті.
— Мені треба знати, що тут відбувається, — відповіла Марта.
— Ні, — повільно похитав головою Олексій. — Тобі треба було не повертатися.

Він розповів про зниклих. Про те, як люди йшли в ліс і не поверталися, або поверталися іншими — мовчазними, порожніми. Про дівчинку, яку шукали тиждень, а знайшли лише її черевик, акуратно поставлений біля дерева.

— Ліс не злий, — сказав Олексій. — Він просто пам’ятає.
— Що саме? — запитала Марта.
Старий подивився їй просто в очі.
— Тебе.

Коли Марта пішла, вона відчула, що за нею дивляться. Не люди. Село.