РОЗДІЛ 3

Голоси

Перший голос вона почула ввечері.

Марта стояла на кухні, намагаючись їсти, хоча їжа мала смак картону. За вікном темніло занадто швидко, ніби хтось навмисно вимикав світло. І саме тоді — між дзенькотом ложки об тарілку і тишею — вона почула шепіт.

— Марто…

Голос був тихим. Майже ніжним.

Вона завмерла. Серце вдарило так сильно, що на мить потемніло в очах. Голос лунав не ззовні. Не з кімнати.
Він був усередині будинку.

— Марто…

Вона не відповіла. Пригадала записку. Не відповідай.

Шепіт повторився ближче. Занадто близько. Їй здалося, що хтось стоїть просто за спиною, нахилившись до її вуха. Повітря стало холодним, на шкірі виступив піт.

Марта повільно обернулася.

Кухня була порожньою.

Але дзеркальна поверхня холодильника відбивала не лише її. За її плечем виднівся темний силует — розмитий, без чітких рис. Він не рухався. Просто дивився.

Марта різко заплющила очі.
Коли відкрила — відображення було звичайним.

Уночі голоси повернулися. Вони не кликали. Вони розмовляли між собою, використовуючи її ім’я, ніби предмет. Марта лежала під ковдрою, затискаючи вуха руками, але слова не зникали. Вони не були звуками. Вони були думками, які їй не належали.

О 3:17 усе стихло.

Настала така тиша, що вона злякалася більше, ніж від шепоту. І тоді з коридору почувся крок. Один. Повільний. Обережний.

Марта зрозуміла:
це вже не просто будинок.
І не просто ліс.

Це щось, що пам’ятає її зсередини.