РОЗДІЛ 2

Будинок, що пам’ятає

Марта не спала до ранку. Вона сиділа на ліжку, притулившись спиною до стіни, і дивилася на двері. Їй здавалося, що якщо вона відведе погляд хоча б на мить, вони прочиняться. Не різко — обережно, з повагою до тиші.

Кроки з горища більше не повторювалися. Це лякало сильніше, ніж якби вони тривали. У домі було занадто спокійно, і цей спокій здавався неприродним, награним. Так поводяться хижаки, коли чекають.

На світанку Марта наважилася обійти будинок. Кожна кімната виглядала знайомою і водночас чужою, ніби хтось переставив спогади місцями. У вітальні вона зупинилася біля старої шафи. Дверцята були прочинені. Усередині — порожньо, хоча вона точно пам’ятала, що в дитинстві там зберігалися альбоми.

Вона знайшла їх на кухні. Акуратно складені на столі, ніби хтось готувався показати їй щось важливе. Марта відкрила перший альбом — і відчула, як холод повільно піднімається хребтом.

На фотографіях було троє дітей.
Вона пам’ятала лише двох.

На кожному знімку між нею і хлопчиком з коротко підстриженим волоссям стояла ще одна дитина. Обличчя було розмите, ніби камера не могла його сфокусувати. Але поза, нахил голови, положення рук — усе виглядало… знайомо.

— Це неможливо, — прошепотіла Марта.

Вона перегорнула сторінку. Та сама постать. Завжди поруч. Завжди трохи ближче до лісу, ніж до людей.

У коридорі щось скрипнуло.

Марта різко обернулася. Двері в кімнату матері були відчинені. Вона точно зачиняла їх учора. Усередині пахло пилом і старими ліками. На тумбочці лежала гребінка з кількома сивими волосинами. Мати не встигла постаріти так.

У шухляді Марта знайшла згорнутий аркуш паперу. Записка була коротка, написана тремтячою рукою:

«Не дивися в дзеркала після заходу сонця.
І не відповідай, якщо почуєш своє ім’я».

Сонце вже хилилося до лісу.