РОЗДІЛ 1

Повернення

Автобус поїхав, не залишивши за собою навіть пилу. Марта стояла на зупинці без назви й дивилася, як він зникає за поворотом, ніби відрізаючи останній шлях назад. Телефон показував «немає мережі», хоча годину тому все працювало.

Село виглядало меншим, ніж у її спогадах. Будинки притиснулися до землі, паркани перекосилися, вікна дивилися порожньо й насторожено, немов очі людей, які не хочуть бути впізнаними. Тут нічого не кричало про небезпеку — і саме це лякало найбільше.

Вона пішла дорогою до дому, відчуваючи, як із кожним кроком щось усередині неї стискається. Наче вона не йшла вперед, а занурювалася глибше — у пам’ять, у провину, у те, що давно мало залишитися похованим.

Будинок стояв на околиці, ближче до лісу, ніж до людей. Старий, темний, із вікнами, що відбивали небо, але не життя. Ключ підійшов одразу. Це здалося неправильним.

Усередині було холодно. Не приємна прохолода, а та, що змушує плечі напружуватися. Марта повільно пройшлася коридором і завмерла. Дзеркала були завішені старими простирадлами.

Вона не пам’ятала, щоб робила це.
Але руки тремтіли так, ніби знали: так треба.

Уночі вона прокинулася від звуку. Не різкого — навпаки, надто тихого. Наче хтось обережно пересувався над стелею. Горище.

Марта лежала, затамувавши подих, слухаючи. Кроки були повільними, впевненими. Не людськими — люди ходять нерівно. Тут був ритм. Терпіння.

Вона піднялася сходами, тримаючи ліхтарик так міцно, що пальці побіліли. Горище було порожнім. Але пил на підлозі…
У пилу чітко виділялися сліди босих ніг.

Вони вели до темного кута.
І там обривалися.

Марта зрозуміла:
вона повернулася не сама.