Ліс не з’являється раптово.
Він підкрадається.
Марта відчула це ще до того, як побачила дерева. Повітря стало іншим — густішим, важчим, ніби кожен подих доводилося заслужити. Машина зупинилася сама, двигун захлинувся й замовк, залишивши її в тиші, яка тиснула на вуха.
Вона вийшла назовні. Асфальт закінчувався різко, ніби хтось навмисно обірвав дорогу. Далі — ґрунт, мох і темна стіна лісу. Дерева стояли надто рівно, надто близько одне до одного. Не природно. Так не росте випадковість.
Марта зробила крок уперед — і їй здалося, що ліс відповів.
Не звуком.
Напругою.
Шкіра на руках вкрилася мурашками. У грудях з’явилося знайоме відчуття — те саме, яке вона пам’ятала з дитинства, але ніколи не намагалася назвати. Страх? Ні. Це було щось інше. Ніби її впізнали.
— Це просто місце, — сказала вона вголос, щоб почути людський голос.
Ліс мовчав.
Але мовчання було уважним.