Глава 23: Воз'єднання

Анна   сиділа   на   краю   вузького   ліжка   в   маленькій   кімнатці   на   окраїні   Ніцци,   дивлячись   у вікно   на   нічні   вулиці.   Була   друга   година  ночі,   і   вона   вже   не   могла   чекати   далі.   Водій Контрери   привіз   її   сюди   кілька   годин   тому,   сказавши   лише:   "Чекайте   тут. Скоро   все з'ясується."

Кімнатка   була   скромною  —  старі   меблі,   потертий   килим,   єдине   вікно   з   видом   на   порожню алею.   Але   це   було   краще,   ніж   невизначеність   останніх   днів,   краще,   ніж   постійний   страх.

Анна   торкнулася   живота,  відчуваючи,   як   під   пальцями   ледь   помітно   округлюється   талія. Дванадцять   тижнів.   Їхня   з   Марко   дитина   росла,   незважаючи   на   всі   жахи   останніх   місяців.

Раптом   почулися   кроки   на   сходах.   Анна   напружилася,   прислухаючись.   Кроки   наближалися, зупинилися   біля   її   дверей.

Потім   двері   повільно   відкрилися.

І   в   дверях   з'явився   Марко.

Перші   секунди   вони   просто   дивилися   один   на   одного,   не   наважуючись   повірити.   Марко виглядав   стомленим  —  синці   на   обличчі,   подряпини   на   руках,   одяг   потертий   і   брудний. Але   очі... ті   самі   темні,   пристрасні   очі,   що   вона   бачила   в   снах   протягом   трьох   місяців.

— Марко?  —  прошепотіла   вона,   не   наважуючись   поворухнутися.

— Ciao,   bella,  —  відповів   він   тихо.

І   тоді   щось   зламалося   всередині   неї.   Анна   схопилася   з   ліжка   і   кинулася   до   нього,   а Марко   зробив   кілька   швидких   кроків   назустріч.   Вони   зіткнулися   посеред   кімнати,   і   він підхопив   її   на   руки,   притискаючи   до   себе   так   міцно,   ніби   боявся,   що   вона   знову   зникне.

— Ти справжній,  —  шепотіла   вона   йому   у   плече,   відчуваючи  знайомий   запах   його   шкіри.  — Боже,   як   же   я   скучила...

Сльози   текли   по   її щоках,   змочуючи   його   сорочку.   Марко   гладив   її   волосся,   цілував   скроні,   шию,   губи  —  ніби   намагався   переконатися,   що   вона  справжня.

— Я   тут,  amore   mio,  —  повторював   він.  —  Я   тут,   і   більше   ніколи  тебе  не   залишу.

Анна   відсторонилась   від   нього,   роздивляючись   обличчя.

— Як  ти...  як   ти   втік?

— Довга   історія,  —  Марко   торкнувся   її   щоки,   змахнув   сльози.  —  Головне,   що   я   тут.   З тобою.

— Твій   батько   знає?

— Достатньо   того,   що   я   знаю,   що   він   планував.  —  Очі   Марко   стали   темними   від   люті.  —  Знаю   про   "нещасний випадок",   який   мав  статися   завтра.

— То  чому   прийшов?   Це пастка!   Вони   чекають   на   тебе!

— Нехай   чекають.  —  Він   знову   притягнув   її   ближче.   —  Думаєш,   я   дозволю   їм   зашкодити тобі?

Анна   хотіла   заперечити,   але   тоді   Марко   поклав   долоню   їй   на   живіт  —  туди,   де   під сорочкою   зростала   їхня   дитина.   Вона   здригнулася   від   дотику.

— Нашій   дитині,  —  додав   він   тихо,   і   в   його   голосі   було   стільки   ніжності,   що   Анна   знову заплакала.

— Ти   знаєш?

— Здогадуюся.  —  Марко   усміхнувся   крізь   втому.  —  Дванадцять   тижнів?

— Майже  тринадцять.

— Ти   носиш   нашу   дитину,  —  сказав   він,   схиляючись   до   її   вуха. — Люблю   вас   обох   більше   за   життя.

Сльози   наповнили   її   очі.   Три   місяці   вона   мріяла   про   цю   мить  —  про   те,   як   розкаже йому   про   дитину,   як   вони   разом   порадіють   майбутньому  батьківству.   Але   тепер,   коли   це сталося,   вона   відчувала   лише   страх.

— Марко,   ти   не  розумієш...  твій   батько...

— А   якщо   ми   всі   загинемо?  — перебила вона.  —   Яка   користь   від   твоєї   жертви?

— Не   загинемо.  —  Марко   поцілував   її   долоню.  —  Втечемо.   Всі   троє.

— Куди?   Вони   знайдуть  нас   скрізь!

— Не   всюди.   У   мене  є   план.

Анна   хотіла   запитати,   який   план,   але   в   цю   мить   на   вулиці   загули   мотори.   Кілька   машин зупинилися   біля   будинку.

— Хтось   приїхав,  —  прошепотіла   вона,   підходячи   до   вікна.

Марко   миттєво   напружився,   рука   автоматично   потягнулася   під   піджак.

— Скільки   їх?

Анна   обережно   зазирнула   через   фіранку.

— Три   машин.   Багато   людей   виходять.

— Де   твоя   сумка?

— Ось   тут.

— Бери.   Швидко.

Анна   схопила   сумку,   документи,   ключі.   Марко   дивився   навколо,   оцінюючи   можливості.

— Чорний   вихід   є?

— Так,   через   дворик.   Але...

— Що   але?

— Там   висока   огорожа.

— Ти   зможеш?

Анна   торкнулася   живота. Дванадцять    тижнів   вагітності,   перший   триместр   майже   закінчився.

— Зможу.

Вони   почули   кроки   на   сходах,   голоси   в   коридорі.

— Тоді   ходімо.

Марко   обережно   відкрив   двері,   подивився   в   коридор.   Шлях   до   чорного   виходу   був вільний.

— Перш   ніж   ми   підемо,  —  Анна   схопила   його   за   руку, — я   хочу   сказати   тобі   щось.

— Зараз   не   час...

— Ні,   зараз.  —  Вона   дивилася   йому   в   очі.  —  Якщо   ми   не   переживемо   цю   ніч...  хочу,   щоб   ти   знав.  Ці   три   місяці   без   тебе   були   пеклом.   Але   я   не   жалкую   про   свій   вибір. Врятувала   твоє   життя  —  і   це   найкраще,  що   робила.

Марко   торкнувся   її   щоки.

— А   я   не  жалкую,   що   повернувся.  Навіть   якщо   це   коштуватиме   мені   життя.

— А   дитина?

— Дитина   буде   жити.  Обіцяю   тобі.

Голоси   в   коридорі   стали   ближчими.   Хтось   перевіряв   кімнати   систематично,   наближаючись до   них.