Глава 16: Клятви

Маяк стояв на найвищій точці острова, його білий корпус освітлював повний місяць. Анна та Марко піднялися туди опівночі, коли срібне світло перетворювало море на дзеркало.

— Чому сюди? — запитала Анна, коли вони зупинилися біля підніжжя маяка.

— Бо звідси видно весь світ, — відповів Марко. — І тому що це найвище місце на острові — ближче до неба.

Вони сіли на камені, дивлячись на безмежність моря. Вітер був теплим, повним аромату жасмину та морської солі.

— Через дві години нас тут не буде, — сказала Анна тихо.

— Ми почнемо нове життя.

— А ти не шкодуєш? Про те, що залишаєш?

Марко довго мовчав.

— Шкодую про братів. Про дядька Джузеппе, який завжди був добрий до мене. Про могилу матері, яку більше ніколи не відвідаю. — Він подивився на неї. — Але не шкодую про рішення.

Анна взяла його руку в свою.

— А я шкодую про те, що змушую тебе… робити такий складний вибір.

— Анно, подивися на мене, — він повернувся до неї. — Я хочу сказати тобі щось дуже важливе.

Вона подивилася в його очі, що блищали у місячному світлі.

— Всі ці роки я жив у пітьмі. Робив речі, які змушували мене ненавидіти себе. Думав, що засуджений на це життя назавжди. — Його голос тремтів від емоцій. — А потім побачив тебе в лікарні і все змінилося.

— Марко...

— Дай мені закінчити, — він торкнувся її губ пальцем. — Ти подарувала мені надію. Показала, що я можу бути іншим. Що моє життя може мати сенс, не пов'язаний з насильством.

Очі Анни наповнились сльозами.

— Ти подарував мені те саме. Показав, що таке справжня любов.

— Тоді давай пообіцяємо одне одному щось тут, під цим місяцем.

— Що?

Марко встав на коліна перед нею, взяв її руки в свої.

— Обіцяймо, що б не сталося — чи знайдуть нас вони, чи ні — ми завжди будемо чесними одне з одним. Ніякої брехні, ніяких секретів.

— Обіцяю, — прошепотіла Анна.

— Обіцяймо, що будемо боротися за наше кохання, навіть коли здаватиметься, що весь світ проти нас.

— Обіцяю.

— І обіцяймо, що якщо один з нас помре, друге знайде спосіб жити далі. Жити так, щоб зробити наше кохання безсмертним.

Анна заплакала.

— Не можу цього пообіцяти.

— Маєш, — він стиснув її руки. — Бо якщо з нами щось станеться, хочу знати, що частина нашого кохання переживе нас.

— Добре, — прошепотіла вона. — Обіцяю.

Марко підвівся, поцілував її так ніжно, немов вона була з порцеляни.

— А тепер я хочу дати тобі щось, — сказав він, виймаючи з кишені маленьку коробочку.

— Марко, ні...

— Це не заручини, — швидко сказав він. — Це обіцянка.

Він відкрив коробочку. Всередині лежав простий золотий перстень з маленьким діамантом.

— Це перстень моєї матері. Єдина річ, яку вона залишила мені перед смертю. — Він вийняв перстень. — Вона сказала: "Подаруй це жінці, яка змінить твоє життя."

Анна дивилася на перстень, не наважуючись дихати.

— Я не можу...

— Можеш. — Він одягнув перстень їй на палець. — Це не означає, що ми одружуємося. Але означає, що ми належимо одне одному. Назавжди.

Перстень ідеально лягав на її палець, немов був створений спеціально для неї.

— А що я можу дати тобі? — запитала вона.

— Себе. Це все, що мені потрібно.

Вони цілувалися під повним місяцем, біля маяка, що освітлював шлях кораблям у морі. І Анна відчувала, що цей поцілунок — не просто прояв їхньої любові, а священна клятва.

—Коли? — запитала вона, коли вони нарешті відірвалися одне від одного.

Марко подивився на годинник.

— Пів на першу. Час іти.

— Марко, — вона схопила його за руку. — А якщо це помилка? Якщо ми руйнуємо життя одне одному?

— То принаймні руйнуємо разом, — відповів він з усмішкою.

— Це не смішно.

— Знаю. — Він став серйозним. — Анна, я не можу пообіцяти тобі легке життя. Не можу гарантувати, що ми будемо в безпеці. Але можу пообіцяти, що кохатиму тебе кожен день, що залишився.

— А я пообіцяю допомогти тобі стати тією людиною, якою ти хочеш бути.

— Тоді ходімо. Почнемо наше нове життя.

Вони спустилися з пагорба рука в руку, залишаючи за спиною вілу, де пізнали кохання, і попереду море, що мало винести їх до нової долі.

Анна торкнулася перстня на пальці і відчула щось схоже на спокій. Можливо, вони робили помилку. Можливо, їх чекали страждання і біль.

Але вони робили цей вибір разом. І це було найважливіше.

Кохання варте ризику. Навіть якщо ставка — життя.