Розділ 1. Чоловік із ключами

Чоловік, який збирався забрати в мене ресторан, спершу попросив кави.

Без цукру.

Це я запам'ятала особливо добре. Мабуть, тому, що за кілька хвилин мені страшенно захотілося висипати йому в чашку всю цукорницю.

А починалося все цілком звичайно.

О пів на дев'яту ранку в «Липі» пахло свіжим хлібом, корицею й трохи підгорілими яблуками. Останнє було моєю провиною. Я задивилася на телефон, чекаючи повідомлення від постачальника вершків, і на хвилину забула про шарлотку.

Мама б неодмінно сказала, що це поганий знак.

Щоправда, мама знаходила погані знаки в усьому, що стосувалося випічки. Вона могла пробачити людині невдалий жарт, запізнення і навіть брехню. Але спалену шарлотку — ніколи.

Я витягла форму з духовки, відчинила вікно й махнула рушником, розганяючи димок.

— Солю, у нас гість, — гукнула Орися із зали.

— Ми ще зачинені!

— Я йому сказала.

— І?

— Він сказав, що почекає.

Я закотила очі. Існував особливий різновид людей, які вважали, що табличка «Відчинено з дев'ятої» написана для когось іншого.

— Дай йому каву. За рахунок закладу.

— Уже дала.

— То навіщо кличеш?

Орися з'явилася у дверях кухні. Зазвичай вона мала такий вигляд, наче нічого у світі не могло її здивувати. Навіть коли в нас одночасно зламалися посудомийна машина й касовий апарат, вона лише сказала, що Всесвіт вирішив перевірити нашу психіку.

А зараз чомусь не жартувала.

— Він питає власника.

— Передай, що власниця бореться із шарлоткою.

— Солю. Він каже, що тепер будинок належить йому.

Я перестала махати рушником.

— Що?

— Я теж перепитала.

Ми мовчки подивилися одна на одну.

Потім я акуратно поставила форму на стіл, зняла фартух і пішла до зали.

«Липа» була маленьким рестораном із вісьмома столиками, високими вікнами та старою дерев'яною підлогою, що поскрипувала біля входу. Ми працювали тут п'ятий рік.

На підвіконнях росли трави. Біля каси стояла велика банка з домашнім печивом. А за столиком біля вікна сидів незнайомий чоловік.

Темне пальто висіло на спинці стільця. Перед ним стояла чашка нашої кави.

Він переглядав документи на планшеті й не помітив мене одразу.

На вигляд йому було років тридцять сім. Темне волосся, коротко підстрижене на скронях, стриманий одяг, дорогий годинник. Не красень із рекламного плаката — обличчя занадто суворе, ніс із ледь помітною горбинкою, біля очей дрібні зморшки.

Але було в ньому щось таке, через що я мимоволі випрямила спину.

Мабуть, звичка поводитися так, наче всі довкола вже погодилися з його рішеннями.

— Доброго ранку, — сказала я. — Ви хотіли поговорити з власницею?

Він підвів очі.

— Соломія Береза?

— Так.

Чоловік підвівся.

— Данило Ратушний. Новий власник будівлі. Дякую, що знайшли час.

Він простягнув руку.

Я потиснула її, хоча мені зовсім не хотілося починати знайомство з людиною, яка прийшла повідомити щось неприємне.

— Наскільки новий?

— Із минулої середи.

— Дивно. Пан Левко нічого мені не казав.

— Угоду завершили нещодавно.

— Він обіцяв продовжити нам оренду.

Ратушний мовчки дивився на мене.

Це мовчання мені не сподобалося найбільше.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він.

— Я постою.

Він не наполягав.

— Ваш договір оренди закінчується тридцять першого грудня. Я вивчив документи. Попередній власник не підписував жодної додаткової угоди про продовження.

— Але він обіцяв.

— Усно?

Я стиснула зуби.

— Усно.

— Розумію.

Ні. Він не розумів.

Бо людина, яка розуміє, не приходить із такими новинами за пів години до початку робочого дня.

— І що ви збираєтеся робити? — запитала я.

— Поки що оцінюю можливості будівлі.

— Це як?

— Частина приміщень потребує реконструкції. У мене є кілька варіантів використання першого поверху.

Я подивилася на дерев'яні столи, які ми з мамою вибирали разом. На світильники з теплим жовтим світлом. На старий годинник над барною стійкою, що відставав на чотири хвилини й який ми ніяк не збиралися ремонтувати.

— А ресторан у цих варіантах є?

— Потенційно.

Ненавиджу це слово.

Воно нічого не обіцяє, але звучить так, наче тобі вже зробили послугу.

— У нас працюють шестеро людей, — сказала я. — Дехто понад чотири роки. Ми не просто орендуємо квадратні метри.

— Я бачу.

— Ні, ви бачите столи й стіни.

Ратушний ледь нахилив голову.

— А що я маю побачити?

Я відкрила рота.

І раптом не змогла відповісти.

Як пояснити незнайомій людині, що для пані Зої ця кухня стала другим домом після смерті чоловіка? Що Орися прийшла сюди зовсім молодою дівчиною й тепер фактично керувала залою? Що мама останні місяці свого життя, навіть коли їй було важко ходити, усе одно просила привезти її сюди хоча б на годинку?

Як це перевести в цифри?

— Це важливе місце, — нарешті сказала я.

Він деякий час мовчав.

— Важливість місця не завжди робить його прибутковим.

Ось тепер я остаточно його зненавиділа.

— Ви навіть не куштували нашої їжі.

— Я не оцінюю кухню за смаком сніданку.

— Звісно. Для цього є таблиці.

На його обличчі майнуло щось схоже на усмішку.

— Таблиці теж іноді допомагають.

Мені захотілося вигнати його.

Натомість я зробила глибокий вдих.

— Добре. Скажіть прямо, що вам потрібно.

Данило поклав планшет на стіл.

— Шістдесят днів.

— Що?

— До закінчення договору у вас майже два місяці. За цей час я готовий оцінити можливість продовження оренди. Але мені потрібен реальний фінансовий стан закладу, план виходу на стабільну роботу і ваша готовність впроваджувати зміни.