Розділ 11

Мія

Четверта п'ятниця до сорока

♫ Florence + the Machine — Everybody Scream

Подруги прийшли о сьомій. За годину до читання.

У п’ятницю бар завжди звучав інакше, ніж у будні. Не обов’язково голосніше, але вільніше. Люди нарешті дозволяли собі нікуди не поспішати. Розмови розтікалися між столиками, сміх ставав щирішим, а другий коктейль замовляли не тому, що хотілося забути робочий тиждень, а тому, що вечір тільки починався і, найближчим часом, ніхто не збирався його закінчувати.

Камін потріскував, у склянках дзенькав лід, а за стіною книгарня поступово стишувалася, ніби теж прислухалася до голосів по той бік книжкових полиць.

На дошці біля стійки Назар вивів крейдою:

Коктейль вечора — «Отелло»

Темний ром, ожиновий кордіал, лимон і тонкий шар солоної піни. Напій кольору вечора, який дуже хоче здаватися не тим, чим є насправді.

Назар казав, що коктейль придуманий для людей, які ревнують, але ще називають це уважністю. Я не знала, кого саме він мав на увазі. У цьому барі краще було не питати, якщо не хотілося отримати відповідь.

Рената, яка за двадцять років дружби не прийшла вчасно нікуди, включно з власним весіллям, сиділа за нашим столиком біля каміна о сьомій нуль дві. Ада сиділа поруч із таким виразом обличчя, ніби прийшла не на читання, а на попереднє слухання.

Я зрозуміла все ще зі сходів.

— Тимко, — сказала я, сідаючи.

— Пані Дарка, — сказала Ада. — Тимко тільки підтвердив. Він, до речі, дуже надійний свідок. Назвав марку машини, колір і те, що вікна запітніли до половини.

— Це була вологість. Жовтень.

— Це було «вольво», — уточнила Рената й підперла підборіддя кулаком, як дівчинка на першій парті. На її столі темнів майже недоторканий «Отелло», і ожинова піна повільно осідала, залишаючи на склі фіолетовий слід. — Міє. Міє, Міє, Міє. Цілуватися в машині під вітриною власної книгарні — це, бляха, найсексуальніше, що ти робила за останні десять років. Включно з баром.

— Ренато.

— Ні, я серйозно. Я пишаюся тобою. Мені треба було зайнятися чимось, щоб не заплакати в кав'ярні, і я вирахувала, що в Ігоря салон машини занадто великий, щоб вікна запітніли за такий час. Це геометрія. Мені сумно.

Ада не усміхалася. Ада поклала на стіл телефон екраном донизу, що в неї означає найвищий ступінь концентрації уваги.

— Скільки йому? — спитала вона.

— Двадцять дев'ять.

Рената вдарила долонею по столу так, що задзвеніли склянки.

— Я КАЗАЛА. Я казала, що йому тридцять. Материнське око не бреше.

— Це не тридцять.

— Це майже тридцять. Для материнського ока це одне й те саме.

Ада повільно перевела погляд кудись мені за плече. На сходи.

— Він спускається спиною вперед, — повідомила вона. — Перед дідом. Боже, Ренато, він спускається спиною вперед перед дідом.

— А мав би як? — запитала я.

— Міє, він стежить за кожним його кроком. Навіть не дивиться, куди сам ступає. Ти розумієш, що це означає?

— Що він хороший онук?

— Що він уважний. Терплячий. І, судячи з усього, звик дбати про людей, яких любить.

— І це погано?

— Це підозріло добре, — сказала Ада. — А я розлучаю людей професійно. Тож тепер мені страшенно цікаво, де в нього підступ.

— Може, немає?

Ада подивилася на мене з таким співчуттям, ніби я щойно зізналася, що не читаю договорів перед підписанням.

— Ось тому, люба, я його й допитаю.

І нарешті усміхнулася. Дуже недобре.

•  •  •

Паролем третьої п'ятниці був «Словник», і Марта нагорі вперше за всі тижні насолоджувалася своєю роботою, бо люди пропонували і «Даля», і «Грінченка», і один студент довго й гаряче доводив, що паролем має бути «Сум», бо саме це він відчуває кожної сесії.

У нашому робочому чаті завібрувало.

Марта: Давайте його пустимо.

Ми його пустили.

Богдан спустився о сьомій тридцять, і цього разу за ним йшли Ліна з Юліаном, а перед ним, спиною до зали, як завжди, — Дамір. На останній сходинці він зупинився, перевів діда в безпечну зону зали й лише тоді підняв очі.

На мене.

Він не усміхнувся. Просто дивився через усю залу, крізь сотню людей, крізь жар від каміна й золотистий серпанок ламп. Бар гудів навколо, Назар струшував лід у шейкері, хтось біля стійки сміявся, але його погляд дістався до мене без жодної перешкоди.

Це був найбільш відвертий погляд, який мені хтось кидав у громадському місці.

За моєю спиною Рената сказала «ой».

Перший пункт мого договору офіційно помер.

•  •  •

Весна сімдесят другого почалася зі словників, і зала реготала. Іренині три сторінки про те, що таке порядок, я читала так, як оголошують вирок, і десь на другій сторінці хтось у дальній кабінці сказав: «Це ж моя дружина», — і його дружина сказала: «Помовчи». Богдан читав своє «Переставив назад. Але запам'ятав, де ви тримаєте україністику» з таким тріумфом, ніби досі тримав це в голові як зброю.

За стійкою Назар наливав черговий «Отелло» в низькі келихи й щоразу, коли хтось замовляв його вдруге, кидав у мій бік короткий погляд. Він умів рахувати не гірше за мене. Особливо чужі повторні рішення.

А потім прийшов квітень. І в квітні у відділі перекладу з'явився пан Станіслав.

Пан Станіслав був перекладачем із Кракова, сорокарічним, сивим на скронях, із бездоганною французькою і трьома виданими книжками. І він двічі провів Ірену Стефанівну до трамвая. Про це зала дізналася з листа Богдана, який він читав дуже рівним голосом, без жодної усмішки.

«Шановна Ірено Стефанівно. Я розумію, що пан Станіслав знає три мови, а я — опір матеріалів. Я розумію, що йому сорок, а мені двадцять п’ять, і ви самі написали мені, як добре вмієте рахувати. Я не прошу вас не їздити трамваєм. Я прошу вас сказати мені правду, якщо я вас втрачаю.