Розділ 10

Мія

Четверта п’ятниця до сорока

♫ SZA — Snooze

У вівторок я прокинулася о шостій ранку з відчуттям, що вчора зробила щось страшне. Так прокидаються після весілля подруги, на якому ти сказала тост. Перші п’ять секунд ти не пам’ятаєш, що саме. Потім пам’ятаєш усе.

Я пам’ятала усе.

Ліхтарик на кам’яному виступі. Долоню між лопатками. Сіру вовну, стиснуту в кулаці. Своє «поцілуй мене» — я досі не зовсім вірила, що сказала це вголос. І його руки, коли він знову взяв викрутку.

Найбільше — руки.

Я полежала ще хвилину, дивлячись у стелю, і зробила те, що роблю з усіма проблемами: склала список.

Один. Це був поцілунок. Один. Ну, два. Дорослі люди цілуються, і світ від цього не зупиняється.

Два. Йому двадцять дев’ять. Це краще, ніж двадцять шість, але гірше, ніж сорок.

Три. У сейфі лежить договір, а через чотири п’ятниці мені сорок, і в мене немає часу на те, що починається.

До четвертого я не дійшла. З четвертими пунктами в мене завжди проблеми.

Телефон завібрував о шостій нуль три.

Дамір: Доброго ранку. Нагадую: це було не «нічого».

Мія: Звідки ти знаєш, що я не сплю?

Дамір: Не знаю. Але ти відповіла за сім секунд. Тепер знаю.

Мія: Ти завжди встаєш о шостій?

Дамір: Дідова школа. Зате в мене є ціла година, щоб думати про вчорашній день, поки всі нормальні люди сплять.

Мія: І що ти про нього думаєш?

Я натиснула «надіслати» і тільки потім зрозуміла, що сама відчинила ці двері. Закрити їх було вже неможливо.

Дамір: Що наступного разу краще без ремонту. Я не відразу згадав, навіщо в мене викрутка.

Я поклала телефон на груди екраном донизу й лежала, відчуваючи, як палають щоки. У тридцять дев’ять років. Від текстового повідомлення. О шостій ранку.

Тоді я вирішила, що мені потрібні правила.

А потім засміялася, голосно, у пустій квартирі, відчуваючи себе як тоді, коли в книзі доходжу до моменту, коли головні герої нарешті починають визнавати свої почуття, але поки думають, що їх можна задушити якимись правилами. 

*  *  *

Ліна подзвонила о другій, коли моя година за касою вже скінчилася, і сказала, що їй терміново потрібна моя думка про ілюстрації до книги.

— Приїжджай, — сказала вона. — Мансарда на Франка, останній поверх, дзвінок не працює, тому просто тягни двері. І не бійся кота, він тільки виглядає як убивця.

Розумна жінка спитала б, чи буде там хтось ще. Я не спитала. Я вирішила, що у вівторок о другій він, мабуть, зайнятий роботою.

Замість цього я зробила те, що роблю рідко: піднялася додому й змінила светр.

*  *  *

Мансарда на Франка була таким місцем, яке Рената фотографувала б для журналу, а потім тиждень не спала б через те, що там робиться з балками.

Скошена стеля з двома вікнами, крізь які видно небо й мокрі дахи. Полотна були всюди: уздовж стін, на стільцях, на холодильнику, одне — відвернуте до стіни з підписом крейдою «НЕ ДИВИТИСЬ, ЮЛІАНЕ». Пахло скипидаром, кавою й чимось пряним, що скоріше за все готувалося десь у глибині квартири без нагляду. На підвіконні сидів рудий кіт розміром із невеликого собаку й дивився на мене з виразом рецензента, який уже прочитав історію і знає фінал.

У кутку, між мольбертом і горою книжок, стояло старе піаніно, і на ньому грав Юліан. Босоніж, у піжамних штанах і тому самому зеленому оксамитовому піджаку, в якому грав у мене в барі.

— Міє! — Він зупинився посеред такту, що для піаніста було майже освідченням у коханні. — Ре другої октави сумує й тут.

Ліна вийшла з глибини мансарди з пензлем у зубах. Вийняла його, встромила в банку, поцілувала мене тричі й потягла до столу. Я витерла зі щоки синю пляму, поки вона розкладала ескізи.

І я забула про все.

Вона намалювала їх тушшю й аквареллю, швидко, на ходу, так, як пишуть листи, які бояться не встигнути дописати. Хлопець у читальній залі з підручником догори дриґом. Жінка під парасолькою біля Опери, а поруч — він, мокрий, упертий і щасливий. Каструля в трамваї. Хуртовина на Стрийській. І на останньому аркуші — дві руки на одному трамвайному поручні, одна біля одної, майже без дотику. Жіноча в рукавичці. Чоловіча без.

— Ліно, — сказала я. — Це…

— Так?

— Це найкраще, що я бачила за одинадцять років у книжковому бізнесі.

Ліна перестала перекладати аркуші й подивилася на мене так, ніби я сказала щось непристойне.

— Ти серйозно?

— Я не вмію несерйозно про книжки. Це в мене від твоєї мами.