Розділ 9.

Мія

Четверта п’ятниця до сорока

♫ Mitski — My Love Mine All Mine

У понеділок о дев’ятій ранку, за дві години до відкриття, я стояла в порожній книгарні з хрестовою викруткою в руці й розглядала драбину так, як розглядають суперника перед боєм.

Пакет із гвинтами пролежав у шухляді майже два тижні. Учора ввечері, після «Коріння», дзеркала у вбиральні, маминого «у сорок уже не вибирають» і святого Миколая, я його нарешті відкрила. Гвинти підійшли. Значить, того першого ранку, поки я варила каву й двічі проливала молоко, він устиг роздивитися ще й кріплення драбини.

Я встигла роздивитися тільки його.

Я викрутила старі, вкрутила нові, підклала шайби. Забрало це сім хвилин, два зламані нігті й одне слово, яке не слід казати в книгарні. Перевірила кріплення, обережно натиснула на боковини. Тоді піднялася до полиці з поезією.

Драбина не хитнулася.

Два роки хиталася, а тепер стояла як вкопана. Я стояла серед Симоненка, Шимборської й Антонича і згадувала, хто приніс гвинти. Саме як він і обіцяв. Це була інженерія, і вона спрацювала.

Я сфотографувала драбину зверху, зі своїми кедами на верхній сходинці, і надіслала без підпису. Потім подумала й дописала:

Мія: Сама.

Відповідь прийшла за десять секунд. Для людини, яка після нічного посту мала б спати, це було підозріло швидко.

Дамір: Знаю, що сама. Інакше ти б так не стояла.

Мія: Як?

Дамір: Як жінка, яка виграла суперечку зі мною, хоча я в ній навіть не брав участі.

Мія: Це по кедах видно?

Дамір: По кедах усе видно. Пишаюся тобою. І трохи ревную до драбини.

Я засміялася. Добре, що в книгарні ще нікого не було.

Дамір: Сьогодні о сьомій?

У понеділок бар зачинений. У понеділок ми мали відібрати весняні листи сімдесят другого року для третьої п’ятниці, і це була робота, і в цьому не було нічого особистого. Це нічого не означало…

Мія: О сьомій.

До кінця дня я двічі піднімалася на драбину без жодної потреби. Просто тому, що вона більше не хиталася.

*  *  *

Весна сімдесят другого в листах була бурхлива. Ірена Стефанівна вже підписувалася «Іра», Богдан уже мав власну чашку в її кухні, і саме тому вони вперше посварилися по-справжньому. Через те, що він переставив її словники за алфавітом. Вона написала йому три сторінки про те, що порядок — це не те, що зручно тобі, а те, до чого звикла вона. Він відповів одним рядком: «Переставив назад. Але запам’ятав, де ви тримаєте україністику, і тепер це моя таємна зброя».

— Це йде в п’ятницю, — сказала я. — Однозначно.

— Однозначно, — погодився Дамір. І, не відриваючись від екрана, спитав:

— Де ти тримаєш україністику?

— Не твоя справа.

— Поки ні.

Він продовжив друкувати. Я ще трохи подивилася на нього й повернулася до конвертів.

О дев’ятій вечора він закрив ноутбук і сказав, що в нього є прохання.

— У шафі верхня завіса розхиталася. Помітив у суботу, коли виходив. Поки вона просто чіпляє поріг, але краще підтягнути. Якщо дозволиш. Інструменти в машині.

Через місяць шафа мала стати Тарасовою проблемою. Можна було покликати майстра завтра. Можна було просто подякувати Дамірові й піти нагору. Натомість я знайшла ліхтарик.

— Дозволяю, — сказала я. — Але я йду з тобою. Це Ренатина шафа. Якщо з нею щось станеться, Рената вб’є нас обох, і я хочу бути свідком твоєї невинуватості.

*  *  *

♫ Andrea Farri & Valentina Costanzo — Lullaby

За відчиненою шафою було тісно. Удвох ми там зазвичай не затримувалися: хтось спускався, хтось чекав нагорі.

Дамір став на сходинку нижче й підняв викрутку до верхньої завіси. Я лишилася на порозі з ліхтариком. Тепер він був майже на одному рівні зі мною. Варто було повернути голову — і я бачила його губи. Тому дивилася на гвинт.

— Трохи лівіше, — сказав він.

Я посунула промінь лівіше.

— І вище.

Щоб підняти ліхтарик вище, я стала навшпиньки. Вільна рука мала знайти опору — і, звісно, лягла йому на груди. Під долонею була сіра вовна, під нею — тепло й твердість, а десь глибше — серце, яке билося надто швидко для людини, що всього лише підтягує шарнір.

Я могла спертися на стіну. Він це знав. Я теж.

Руку не забрала, лише посунула промінь вище, хоча світла й так вистачало. Його плече ледь торкалося мого. Досить було повернутися.

І я, звісно, заговорила.

— Крути, хлопчику, — сказала я. Легко. Так, як сказав би Тарас. — Бо в мене рука затерпла.