Розділ 8

Мія

Четверта п’ятниця до сорока

♫ Billie Eilish — Happier Than Ever

У суботу о дев’ятій ранку в моєму барі хтось свистів.

У суботу о дев’ятій ранку в моєму барі нікого не мало бути. Назар приходив о шостій вечора, прибиральниця — о четвертій, книгарня відчинялася опівдні. Я спала до одинадцятої. Учорашню розмову про електрика мій сонний мозок згадав, коли я вже спускалася в темно-зеленому светрі, із нерозчесаним волоссям і парасолькою. Вона першою потрапила під руку.

На стійці стояли два паперові стаканчики з кавою й відкритий ящик з інструментами. Двері в двір були прочинені, і звідти, з арки, де висів щиток, свистіли щось із дев’яностих. Фальшиво але дуже впевнено.

Я опустила парасольку.

Дамір стояв до мене спиною й закручував гвинт на кришці щитка. Сіра футболка натяглася між лопатками; з-під короткого рукава визирав ворон. Я дивилася довше, ніж вимагала перевірка чужої роботи.

Викрутка ще раз повернулася в його руці.

— Доброго ранку, Міє, — сказав він, не обертаючись.

— Як ти знаєш, що це я?

— Капці, — сказав він. — Електрик приїхав у черевиках.

Нарешті обернувся, глянув на моє волосся, парасольку, светр. Усміхнувся.

— Навиворіт.

— Що?

— Светр. Шви назовні.

Я глянула вниз.

— Зате теплий.

— Я не заперечую.

— До речі, як ти сюди потрапив?

— Назар дав ключ від службового входу. Ми ж учора домовилися. Майстер уже поїхав, я тільки кришку прикручу. — Він кивнув на стаканчики. — Лівий твій. Без цукру, на вівсяному. Тимко порадив.

Назар дав ключ. Тимко порадив. Пані Дарка п’є з ним чай. За два тижні цей чоловік завербував увесь мій персонал, і я дізнавалася про це остання.

Я взяла каву. Вона була саме така, як я п’ю. Це було несправедливо.

— Як спалося? — спитав він, прибираючи викрутку в ящик.

— До дев’ятої було чудово.

— Тоді вибач за фінал. — кутик його губ знову смикнувся догори і я розуміла, що у його вибаченнях було 0% каяття.

Я відпила кави поки він уважно дивився на мене, і вчорашня арка нікуди не зникала, хоча ми стояли вже зовсім в іншому місці.

— Якщо ти чекаєш, що я щось скажу про вчорашнє…

— Не чекаю. — Він дістав із ящика старий автомат і показав мені тріснутий корпус. — Наш електрик замінив, каже, контакти теж треба було підтягнути. Назарові я все передав.

— Ваш електрик — це з «Варти»?

— Так.

— То ти там не тільки на нічних постах?

Він поклав автомат на серветку біля ящика.

— Буває. Учора, наприклад, я підміняв хлопця з нічної зміни. Ти спитала, чи я там працюю. Я працюю. Дуже багато, якщо спитаєш Сергія Петровича.

— Ти неможливий.

— Уже чув. Від нього ж.

— А в неділю ти теж працюєш?

— А в неділю в тебе вечеря. — Він закрив ящик, але засувку застебнув не одразу. — У «Корінні». З дуже старим другом. За договором.

От і все. Він усе чув.

— Він постачає мені вино, — сказала я. — У нього мережа ресторанів, він возить грузинське напряму, я беру через нього. Договір постачання.

Це навіть була правда. Роки три тому.

Дамір затримав на мені погляд.

— Добре, — сказав він.

— Добре?

— Добре. — Він узяв свій стаканчик. — Але якщо захочеш розповісти, як є, я слухатиму.

Він випив каву й підійшов забрати інструменти. Я стояла поруч, але цього разу він не затримався.

— Якщо захочеш, напиши після вечері.

— Навіщо?

— Знатиму, що ти вдома. І матиму привід побажати доброї ночі.

— Це твоя професійна деформація?

— Ні, — сказав він. — Це особиста.

І пішов, взявши ящик за ручку й насвистуючи ту саму пісню. Я так і не впізнала яку. До вечора вона крутилася в мене в голові так само фальшиво.

Старий автомат я чомусь не викинула. Загорнула в серветку й поклала в шухляду в кабінеті, поруч із невідкритим пакетом гвинтів. У мене збиралася колекція.

*  *  *

«Коріння» — це таке місце, де від тебе забирають пальто раніше, ніж ти встигнеш його зняти, а вино наливають так, ніби вибачаються перед келихом. Тарас відкрив його дванадцять років тому, і за дванадцять років тут не змінилося нічого, крім цін. Це його філософія: хороше не змінюють. Його купують і утримують.

Він уже сидів за нашим столиком. Не «за столиком» — за нашим. Біля вікна, з видом на вежу ратуші. Ми сиділи тут на моє тридцятиліття, і на його тридцять чотири, і ще раз, за тиждень до того, як я зібрала речі. Він підвівся, коли я підійшла, і засунув піді мною стілець. Він завжди засував стільці. Це була одна з перших речей, які я в ньому полюбила, і одна з останніх, які перестала любити.