Розділ 7

Мія

П’ята п’ятниця до сорока

♫ Lana Del Rey — Say Yes to Heaven

У п’ятницю о пів на восьму я стояла біля дзеркала за стійкою й фарбувала губи вдруге за вечір.

Не для когось. У барі сто тридцять людей, половина з них фотографує, і червоні губи — це просто робоча форма. Як каска на будівництві. Рената б підтвердила.

Червона сукня теж була робочою формою. Я купила її три роки тому на Ренатин день народження й відтоді вдягла двічі. Сьогодні — втретє. Цьому теж було професійне пояснення. Просто я його ще не придумала.

— Гарно, — сказав Назар, не підводячи голови від лимонів.

— Що саме?

— Лимони, — сказав він. — Я про лимони.

Дошка за його спиною ще показувала «5». Уночі мені лишалося її витерти. Я відвернулася від неї так, як відвертаються від годинника в чужій квартирі.

Паролем цього тижня був «Дікенс». На полиці стояла «Різдвяна пісня», а Марта вже пів години пояснювала гостям різницю між Дікенсом, Дікінсон і Діснеєм.

Богдан спустився о сьомій тридцять, тримаючись за поручні й гордо ігноруючи все інше. На одну сходинку нижче, спиною до зали, спускався Дамір. І цього разу, коли дід безпечно опинився у своєму кріслі, він не пішов говорити з Назаром про вентиляцію. Він підійшов просто до мене.

Сів на високий стілець навпроти, поклав лікті на латунь — на мою латунь — і подивився. Не на сукню. Спершу в очі, потім на губи, потім знову в очі. Неквапливо, як людина, яка має на це весь вечір.

— Води? — спитала я.

— Потім.

— А зараз?

— А зараз я дивлюся.

— На що?

— На тебе в червоному. Дай мені хвилину. Я такого не планував.

Назар поставив перед ним склянку води, якої ніхто не замовляв, і відійшов на дуже невелику відстань.

— Це робоча форма, — сказала я.

— Звісно. — Кутик його рота поповз угору. — У мене теж є робоча форма. Показати?

— Ні.

— Шкода. Там бронежилет. Кажуть, справляє враження.

Я засміялася раніше, ніж встигла себе зупинити. Голосно, так що двоє гостей біля стійки обернулися. Дамір не засміявся у відповідь. Він дивився, як сміюся я, і в його очах було щось таке серйозне, що мені захотілося перестати.

— Отак, — сказав він тихіше. — Роби так частіше.

— Як?

— Як людина, яка нікуди не поспішає.

Я не встигла відповісти. За його спиною, на сходах, з’явився темно-синій костюм. Інколи складалося враження, що він навмисне купує декілька однакових. 

*  *  *

Тарас сів через один стілець від Даміра, який, я підозрюю, був єдиним вільним місцем біля стійки лише тому, що Назар поклав на нього рушник.

— Міє. — Він обвів поглядом сукню. — Пам’ятаю її.

Він не міг її пам’ятати. Я купила її через сім років після того, як пішла від нього. Але Тарас завжди пам’ятав усе, що йому було вигідно.

— Це Дамір, — сказала я, бо тиша між ними тривала вже задовго. — Онук пана Богдана.

— Знаю, знаю. — Тарас простягнув руку, побіжно глянувши на Даміра. — Корисний хлопчик, кажуть. І стільці складає, і ящики переносить.

Я вже розтулила рота, але Дамір випередив мене.

— Дамір. — Він коротко потиснув Тарасову руку й відпустив. — Старий друг, якщо я правильно пам’ятаю?

— Не такий уже й старий, радше близький, — усміхнувся Тарас, повторюючи слово в слово те, що і минулої п’ятниці.

— Я так і подумав, — сказав Дамір.

Дамір відсунувся, звільняючи мені місце біля стійки. Назар поклав ніж і глянув на мене: продовжувати чистити лимони чи вже втручатися? Я ледь похитала головою.

Тарас розсміявся — він завжди сміявся, коли не знав, що сказати, і виходило це у нього так гарно, що ніхто не здогадувався. Потім нахилився до мене через стійку.

— У неділю вечеря, не забудь. У мене в «Корінні». Правки до договору обговоримо людським голосом, а не через твою Аду.

Він сказав це тихо. Достатньо тихо, щоб це звучало як таємниця. І достатньо голосно, щоб Дамір почув слово «договір».

Я не подивилася на Даміра. Я дуже старанно дивилася на годинник.

— Восьма, — сказала я. — Починаємо.

*  *  *

Зима сімдесят першого увійшла в бар як довгоочікувана гостя. Зала вже знала правила гри: Богдан читає свої, я — Іренині, Юліан грає між ними, і за тиждень про нас написали три блоги й одна серйозна газета, яка назвала читання «найнесподіванішим серіалом сезону».

Над пневмонією біля Опери зала сміялася. Над бульйоном у каструлі через чотири трамвайні зупинки зітхала. Хуртовині, у яку Богдан пішки приніс лист на Стрийську, бо «пошта в хуртовину не працює, а я працюю», зала аплодувала так, ніби це був гол у фіналі. Богдан кланявся.