Розділ 6

Мія

П’ята п’ятниця до сорока

♫ Clairo — Juna

У понеділок бар зачинений, і це єдиний вечір тижня, коли від мене ніхто нічого не хоче. Зазвичай я проводжу його так, як проводять понеділки власниці бізнесу: зводжу тижневу касу, відповідаю постачальникам і засинаю о десятій з книжкою на обличчі.

Цього понеділка о сьомій в двері мого офісу постукали.

Офіс займає весь другий поверх, Рената зробила з нього одну велику кімнату з трьома вікнами на вулицю, довгим дубовим столом, за яким можуть сидіти дванадцять людей, і старим сейфом у кутку. За столом зазвичай сиджу я сама. Іноді — я й пані Дарка з таблицею книжкових замовлень. Рената каже, що це найсумніший стіл у місті. Я кажу, що він просто чекає.

Дамір стояв у дверях із ноутбуком під пахвою й паперовим пакетом. Я сама написала йому, що можна приходити після сьомої. Унизу його впустила пані Дарка, а тепер удавала, що затрималася на сходах через розв’язаний шнурок. На її мокасинах шнурків не було.

— Привіт, — сказав Дамір так, ніби приходив сюди щовечора вже років зо три.

— Привіт, — відповіла я. І голосніше, у бік сходів: — Добрий вечір, пані Дарко.

Зі сходів почулося гідне «добраніч, пані Міє» і дуже повільні кроки вниз. Пані Дарка дев’ять років не бачила, щоб хтось піднімався до мене в офіс після сьомої. Завтра це знатимуть усі. Разом із Тимком, Яриною та її книжковим клубом.

Дамір поклав на стіл ноутбук і пакет.

— Це від діда, — сказав він і дістав аркуш, складений учетверо. — Правила.

Я розгорнула. Рівний твердий почерк, той самий, що й на картці з гвинтами. Значить, тоді я не помилилася: це сімейне.

1. Читати можна все. Ми не соромилися жодного слова.

2. Усе, що смішне, — вибирайте. Ірена не пробачить, якщо зала засне.

3. Два конверти з червоною ниткою не відкривати. Їх я прочитаю сам. Наприкінці.

Б.

— Два конверти? — Я підвела очі.

— У другій скриньці, на самому дні. Я їх не сканував.

— Чому?

— Бо дід попросив.

Він знизав плечима й відкрив ноутбук, так наче це все пояснювало. Тож стиснувши плечима я теж більше не питала.

Роботу розподілили за п’ять хвилин. У нього були скани й таблиця з номерами конвертів, датами та авторами. Я читала оригінали й позначала, що взяти на п’ятницю, а що лишити для книги. Він набирав вибране зі сканів. Я ще дочитувала останній рядок уголос, а він уже переходив до наступного листа.

— Ти друкуєш наосліп? — спитала я, коли він утретє закінчив речення раніше, ніж я.

— Звіти за нічні зміни, — сказав він, не відриваючись від екрана. — Сім років.

Сім років нічних змін. Я швидко порахувала й вирішила, що він почав працювати в дідовій фірмі ще студентом. Це було логічно. І це було трохи сумно, якщо уявити дев’ятнадцятирічного хлопця на нічному посту, поки його однолітки танцюють у клубах. Я не стала уточнювати. Уточнення потрібні тоді, коли людина тобі цікава.

О пів на десяту я втретє спіймала себе на тому, що дивлюся не в лист, а на його руки на клавіатурі. На лівому зап’ястку, з-під закатаного рукава, виднілися чорні вузли, як на старих скандинавських каменях, і край того самого крила, яке я не розгледіла з драбини.

— Ворон? — спитала я вголос раніше, ніж встигла себе зупинити.

Він не перестав друкувати.

— Ворон.

— Боляче було?

— Так.

— І навіщо?

Тепер він перестав. Подивився на мене поверх екрана, і я зрозуміла, що спитала щось набагато особистіше, ніж збиралася.

— Розкажу колись, — сказав він.

— Коли?

— Коли спитаєш не про татуювання.

Я повернулася до сімдесят першого року, там було безпечніше, адже там розгорталася не моя історія. Там усі зверталися одне до одного на «ви». Наразі це мене цілком влаштовувало.

*  *  *

У вівторок о першій я знову сиділа за касою.

Усе як завжди: пані Дарка йде на обід, Ярина кудись зникає зі своїм конспектом, Тимко вдає, що не слухає, як я раджу людям книги. Я пробиваю чеки, загортаю подарунки в крафт і питаю: «Вам для себе чи комусь?» Від відповіді залежить усе.

Того вівторка першою прийшла жінка мого віку, яка шукала «щось, після чого не хочеться нікому писати». Я запропонувала детектив. Вона погортала й погодилася. Потім прийшов хлопець по подарунок дівчині на третє побачення, я спитала, що вона любить читати, але в нього не було про це жодного уявлення.  Після короткого допиту, з’ясувалося, що сам він любив поезію. Я загорнула збірку Ліни Костенко, таким чином він, принаймні, буде впевнено почуватися.

О пів на другу завібрував телефон. Ада.

Ада: Тарас надіслав правки до договору. Два пункти, нічого страшного. Але він хоче підписувати не в мене в офісі, а в барі. «Символічно». Скажи, що ти проти.