Розділ 5

Мія

Шоста п’ятниця до сорока

♫ Miley Cyrus — Orbit

У п’ятницю я змінила пароль.

На полиці на рівні очей замість Фіцджеральда стояли «Листи до молодого поета», і Марта вже з сьомої вечора мужньо вислуховувала «Ріллі», «Рельке» й одне особливо сміливе «Рікі». Я пройшла повз неї з підставкою для картини в руках, і вона подивилася на мене з тихим докором людини, яка особисто відповідає за чужу начитаність.

— Це була твоя ідея, — нагадала я.

— Моя ідея була «Маленький принц».

— «Маленького принца» вгадує навіть собака.

— Отож бо, — сказала Марта з такою тугою, що я майже поступилася.

Унизу Юліан сидів за нашим роялем і прислухався до останньої ноти, нахиливши голову. Батька Даміра я бачила вперше, темні кучері, зелений оксамитовий піджак, довгі пальці на клавішах. Він зіграв кілька нот і скривився. Дамір із таким виразом розглядав ящики біля виходу.

— Ре другої октави трохи сумує, — сказав він, не розплющуючи очей. — Але це нічого. Сьогодні всі трохи сумуватимуть.

Портрет Ірени ми поставили біля сцени, під лампою, так щоб він був видний і зі сходів, і з кожної кабінки. Поруч — стілець із підлокітниками, який Назар знайшов у моєму офісі й урочисто зніс униз, нічого не спитавши. І перший ряд стільців, на яких лежали картки «Резерв», бо я знала своїх п’ятничних гостей: залиш стілець без картки, і на ньому вже чиясь сумка, куртка й штатив.

Богдан приїхав о сьомій тридцять. Я побачила його на верхній сходинці і зупинилася.

Він спускався повільно, тримаючись за поручні й гордо ігноруючи все інше. А на одну сходинку нижче, спиною до зали й обличчям до діда, спускався Дамір. Не торкаючись. Не простягаючи рук. Просто там, де він був би потрібен, якби був потрібен.

На випадок, якщо черевик.

Я стояла з підставкою в руках і раптом зрозуміла, що він тоді мав на увазі. Ніхто в залі цього не помітив. Саме так і було задумано.

Тільки внизу, на останній сходинці, Богдан зупинився, подивився на онука зверху вниз і сказав:

— Я бачу, що ти робиш.

— Я спускаюся сходами, діду.

— Спиною вперед?

— Це нова техніка.

Богдан пирснув і пішов до свого крісла, а Дамір підняв голову й побачив мене. На секунду в нього був вигляд людини, яку застали за чимось дуже особистим. Потім він просто кивнув мені, як співучасниці, і пішов до стійки.

*  *  *

Подруги прийшли разом, що траплялося раз на рік, і лише тому, що Ада заїхала за Ренатою й стояла під її під’їздом з увімкненим таймером. Ми сіли за наш столик біля каміна, звідки було видно і сцену, і сходи, і кожного, хто спускався.

Ада не гаяла часу.

— Це він? — Вона кивнула на стійку, біля якої Дамір говорив із Назаром. Назар, який зазвичай розмовляє з гостями півсловами, щось пояснював йому, малюючи пальцем на стійці. Мабуть, схему вентиляції. З ними двома вже нічого не можна було виключати.

— Це онук, — сказала я.

— Двадцять шість, — уточнила Ада для Ренати, як уточнюють у протоколі засідання.

Рената подивилася на Даміра довго й уважно, як розглядала незнайомий будинок перед першим заміром.

— Ні, — сказала вона.

— Що «ні»?

— Я б дала більше. Ти взагалі питала?

— Ти тепер визначаєш вік за поставою?

— За поведінкою. Подивись, як він стоїть. У двадцять шість так не стоять. У двадцять шість переминаються з ноги на ногу й не знають, куди подіти руки. У мене вдома двоє підлітків, я уважно стежу за прогресом. Ставлю на тридцять.

Я засміялася й сказала, що це не має жодного значення. Ада сказала, що я вже вдруге за тиждень кажу «це не має значення» про те, що мене ніхто не питав.

*  *  *

О восьмій Юліан зіграв кілька тактів чогось тихого і старого, і бар замовк сам, без мого «добрий вечір» у мікрофон. Це буває рідко. Зазвичай п’ятничний натовп треба зупиняти, як трамвай на спуску.

Богдан був без паперів. Лист він знав напам’ять.

Я вже знала його майже напам’ять. Але від паперу до голосу лист став іншим, як змінюється п’єса, коли її вперше грають у залі. Читальна зала на Стефаника. Жінка з Рільке. Три години, протягом яких двадцятип’ятирічний хлопець не читав нічого. І останнє речення, яке Богдан сказав тихіше за все інше, і тому його почули всі:

«Дозвольте мені вирішити, що це не дурниці. Це єдине, про що я прошу».

Хтось у дальній кабінці тихо зітхнув. Рената поруч із мною вже плакала, бо Рената плаче на весіллях, випускних, рекламі страхових компаній і коли будівельники роблять усе за кресленням. Ада не плакала. Ада дивилася на портрет із виразом адвоката, який чекає відповіді другої сторони.

І, як виявилося, не дарма.

— Це був мій лист, — сказав Богдан. — Але ми домовилися, що це буде діалог. Ірена не любила, коли останнє слово залишалося за мною. Понад п’ятдесят років не любила. Тому її відповідь прочитає жінка, в якої вона купувала книжки.