Розділ 4.

Мія

Шоста п’ятниця до сорока

♫ Hozier — Too Sweet

У вівторок о першій дня в книгарні найтихіший час. Студенти на парах, туристи на обіді, а постійні покупці ще не вирішили, що тиждень уже почався. Пані Дарка, яка знає кожного постійного покупця на ім’я, пішла на обід. Ярина — на пари. Тимко за стійкою кав’ярні перетирав чашки з виглядом людини, яка робить це для душі.

Щовівторка о першій я підміняю пані Дарку за касою. Вона вважає це моїм дивацтвом. А для мене це єдина година на тиждень, коли я знову просто продавчиня в книгарні, а не власниця «того самого бару». І віддавати її я не збираюся нікому.

Тож я сиділа за касою з ноутбуком і вдавала, що пишу анонс до п’ятниці.

Насправді я вже втретє перечитувала перший лист Богдана.

Він був короткий, на півсторінки. Хлопець у читальній залі, жінка з Рільке, три години тиші. «Дозвольте мені вирішити, що це не дурниці». Я читала тисячі романів про кохання з першого погляду і в жоден не повірила. А в цей півсторінковий повірила, і це мене дратувало. Мабуть, тому, що знала фінал: пів століття разом, дві скриньки листів, портрет біля вікна. Знати фінал — нечесна перевага.

Дзвоник над дверима дзенькнув у той самий момент, коли я вчетверте дійшла до «це єдине, про що я прошу». Я захлопнула ноутбук так, ніби мене застали за чимось непристойним.

Дамір тримав дві дерев’яні скриньки, поставлені одна на одну, і виглядав так, ніби вони нічого не важили. Темне пальто, світле волосся, мокре від дрібного дощу. Парасольки в нього, звісно, не було. У двадцять шість парасолька здається ознакою слабкості.

— Ти ж казав — у четвер, — сказала я замість привітання.

— Це дід казав. — Він поставив скриньки на прилавок, акуратно, щоб не зачепити стосик листівок із анонсом. — А я не витримав до четверга.

Він дивився на мене, не на скриньки.

Потім Дамір дістав із кишені пальта невеликий паперовий пакет і поклав поруч.

— Це що?

— Гвинти й дві шайби. Для драбини.

— І ти їх не прикрутиш?

— Якщо попросиш — прикручу. Це ж твоя драбина.

— А якщо не попрошу?

— Тоді прикрутиш сама. І щоразу, коли вона не хитатиметься, згадуватимеш, хто приніс гвинти.

— Це погроза?

— Це інженерія.

За одинадцять років у книгарні побувало чимало чоловіків, які знали, що тут треба полагодити. Полиці, світло, касу. Мене. Цей принаймні чекав, поки попросять. І, судячи з обличчя, непогано розважався.

— Я подумаю, — сказала я і прибрала пакет у шухляду.

— Подумай. — Він сперся ліктями на прилавок, і раптом ми опинилися дуже близько, через вузьку смугу дерева й касовий апарат. — А тепер продай мені книжку.

— Яку?

— Ти ж продавчиня. Вгадай.

Він роззирнувся по книгарні й знову глянув на мене. Я мала знайти йому книжку, з цим принаймні знала, що робити.

Я могла дати йому детектив. Або біографію мільярдера — такі теж купували, хоча я щоразу трохи засмучувалася. Натомість пішла до української прози й повернулася з «Містом» Підмогильного.

— Хлопець із села приїжджає до Києва й закохується в жінку, старшу за себе, — сказала я. — Їй це виходить боком.

— А йому?

— Дізнаєшся, коли прочитаєш, книга про нього.

Він взяв книжку й навіть не глянув на анотацію.

— Беру. Хочу знати, чи він її вартий. — Він простягнув картку.

— Тільки без претензій до продавчині, — попередила я.

— Я сам попросив. — Він поклав книжку в пакет, який я йому простягнула. — Тільки тепер доведеться шукати інший привід, щоб прийти.

Він усміхнувся, і вся та суворість, яку я встигла приписати його обличчю, кудись поділася. Я перевела погляд на скриньки,  з ними було простіше.

— Де ти їх зберігатимеш? — спитав він.

— У барі. Туди не потрапиш без пароля.

— У підвалі?

Він глянув на дерев’яні кришки, потім на мене.

— У підвалі, — підтвердила я. — А що?

— Нічого. Просто це папір, якому п’ятдесят років. Не хотілося б, щоб він відсирів.

Я вже хотіла сказати, що в підвалі сухо. Потім згадала осушувач, який ми з Назаром вмикали після затяжних дощів.

Заперечувати перехотілося.

— У кабінеті нагорі є сейф, — сказала я невдоволено. — Старий, але сухий.

— Чудово. Покажеш дорогу?

Він узяв скриньки й зачекав біля сходів. Я пішла попереду, так і не знайшовши, до чого причепитися. Це трохи засмучувало.

*  *  *

Коли скриньки зайняли місце в сейфі поруч із книгою обліку й пляшкою колекційного кальвадосу, яку я ховала від Назара, Дамір не пішов.