Розділ 3

Дамір

Шоста п’ятниця до сорока

♫ Arctic Monkeys — I Wanna Be Yours

Ти спитала, чи я вчуся на інженера.

Я сказав, що давно закінчив. Ти усміхнулася так, як усміхаються дитині, яка каже «коли я був маленьким». А до того, ще з драбини, оглянула мене, ніби нову партію книжок: швидко, професійно, без зайвих очікувань. І, здається, поставила на полицю, з якої сама нічого не читаєш.

Мені двадцять дев’ять. Я міг би сказати. Але ти так впевнено помилялася, що було б шкода тебе зупиняти. Нехай буде сюрприз.

*  *  *

— Ти забув, як дихати, чи мені здалося? — спитав дід, щойно ми від’їхали від книгарні.

Він сидів поруч, бо сидіти позаду вважає принизливим для себе й для водія. Мама позаду вже гортала фотографії в телефоні й не слухала нікого.

— Здалося.

— Мені вісімдесят, Дамір. Мені нічого не здається. Мені тільки пам’ятається.

Я перемкнув передачу. Дід дивився в бокове вікно, на бруківку, по якій ми повзли зі швидкістю туриста з картою, і усміхався сам до себе. Так він усміхається, коли виграє в шахи, а суперник цього ще не зрозумів.

— Вона пам’ятає Ірену, — сказав він.

— Я чув.

— І каву наливає щедро. Не те що ти.

— Тобі лікар заборонив третю чашку.

— От бачиш. Вона мені ще нічого не забороняє.

Біля його будинку я вийшов, обійшов машину й відчинив йому двері. За майже пів століття він робив це для бабусі стільки разів, що тепер терпіти не може, коли це роблять для нього. Але мені він дозволяє. Думаю, насправді це він мене вчить, а не я йому допомагаю.

На другій сходинці ганку він зупинився й поклав руку на поручень. На секунду. Може, на дві.

— Черевик, — сказав він, не обертаючись. — Старий черевик.

Черевики в нього були нові. Я сам їх замовляв у серпні.

Я нічого не сказав. Додав у телефоні: «Четвер. Записати діда до терапевта». Перед цим у списку стояли тендер на охорону технопарку, батькова оренда і мамин стоматолог, якого вона переносила вже чотири рази.

У мене довгий список. Він мене заспокоює.

*  *  *

Офіс «Варти» займав четвертий і п’ятий поверхи колишньої фабрики на Підзамче. Дід купив їх у дев’яностих: голі стіни, бите скло, протяги. Цеглу ми залишили, вікна замінили. У черговій частині тепер світилися монітори, а в дідовому кабінеті сидів я. До останнього він досі звикав.

— Даміре Юліановичу. — Сергій Петрович чекав біля ліфта з папкою.

Сергій Петрович, операційний директор «Варти», був першим охоронцем, якого дід взяв на роботу. Він учив мене зав’язувати шнурки, коли батьки були на гастролях у Берліні. Після цього називати мене по батькові — його маленька помста. Я не забороняю. Мабуть, заслужив.

— Що в нас?

— Технопарк хоче знижку й ніби ненароком згадує конкурентів. Музей підтвердив нічний пост на виставку ікон. І в Остапа з третьої зміни дружина народжує. Раніше терміну. Шукаю, ким його замінити.

— Остапу — в пологовий. Негайно. Сьогоднішню ніч візьму я.

Сергій Петрович зупинився.

— Ви власник компанії, — нагадав він так, ніби я міг це забути. — У нас сто сімдесят людей у штаті.

— У мене вільний вечір і я знаю цю зміну. Остап нехай їде, а завтра розберемося з графіком.

Вільного вечора в мене не було. Сергій Петрович глянув у мій календар, потім на мене, але сперечатися не став. Лише поклав папку на стіл трохи голосніше, ніж треба.

День минув як усі дні. Технопарк знижки не отримав, зате отримав кошторис і звіт про наші виїзди за минулий рік. Музей — підтвердження поста. Остап надіслав фото червоного зморщеного сина з підписом «Василь. 3200». На нього я дивився довше, ніж на кошторис.

І між усім цим — між таблицею, постом і трьома кілограмами двома стами грамами Василя — була ти.

Олівець зі слідами твоїх зубів. Пасмо, що вибилося з-за вуха, коли ти спускалася. На останній сходинці ти на мить затрималася, хоча я вже відступив і можна було пройти. Рукав твого светра ковзнув по моєму. Пахло кавою й апельсином. Я досі тримав драбину, хоча на ній уже ніхто не стояв.

На переговорах із технопарком я двічі втратив нитку розмови. Зі мною такого не буває. Сергій Петрович це помітив і тактовно налив мені третю каву.

*  *  *

Батько подзвонив о сьомій. Зазвичай саме тоді він закінчував репетирувати й згадував про все, що не стосувалося музики.

— Сину, — сказав він тим голосом, яким піаністи перепрошують у фортепіано за фальшиву ноту. — Тут така справа...

— Оренду я сплатив у п’ятницю.

Пауза.

— Ти страшна людина, Дамір. В кого ти такий?

В діда, міг би сказати я. Або з того вечора, коли мені було п’ять. Ти грав на концерті, мама відкривала виставку, і кожен був упевнений, що з садочка мене забере інший. Я сидів у роздягальні й рахував пари черевиків під шафками. Сім. П’ять. Дві. Одна — моя. Вихователька вкотре комусь телефонувала. Потім прийшов дід у сірому пальті, присів переді мною, зав’язав шарф і сказав: «Ходімо додому. Я тут».