Розділ 2. 

Розділ 2. 

Мія

Шоста п’ятниця до сорока

♫ Laufey — From The Start

У понеділок книгарня відчиняється об одинадцятій, але я спускаюся о дев’ятій. Жити над власною книгарнею зручно рівно доти, доки не згадаєш, що з роботи тепер не можна піти — можна тільки піднятися. У ці дві години «Між рядками» належить тільки мені: ніхто не питає пароль, не знімає сторіс і не хоче сфотографуватися з власницею «того самого бару».

Цього ранку я стояла на верхній сходинці драбини й переставляла поезію. Дарка неодмінно спитала б, навіщо, але Дарка приходила пізніше.

Поезія жила на самій горі, під стелею. Рената казала, що це комерційне самогубство. Я ж вважала, що людина, яка заради віршів полізе на драбину, — саме той читач, якого я хочу бачити у своїй книгарні. Рената відповідала, що таких читачів у Львові сім, і четверо з них — я і мої альтер его.

За вікнами протурхотів трамвай. Після нічного дощу бруківка блищала так, ніби її хтось натер воском, а в кав’ярні навпроти стояла черга з тих, хто їде на роботу і вже запізнюється. Я тримала в зубах олівець, у лівій руці — Симоненка, у правій — Шимборську, і намагалася вирішити, хто з них стоятиме ближче до Антонича, коли дзвоник над дверима дзенькнув.

За дві години до відкриття.

Я забула замкнути двері. Звісно.

— Ми ще зачинені! — гукнула я через олівець, і вийшло щось схоже на «михещезахиті».

— Я знаю, знаю, пробач, — у дверях з’явилася Ліна в жовтому плащі з плямою синьої фарби на кишені. Від весняної виставки синя пляма нікуди не поділася. Втім, можливо, це була вже інша. — Але якби ми прийшли об одинадцятій, тато б нас усіх загриз. Він встає о шостій і вважає, що світ працює з восьмої.

За нею увійшов літній чоловік. Високий, худий, у темно-сірому пальті, яке цілком могло бути старшим за мене й сиділо краще за будь-який мій костюм. Він зняв капелюх, подивився навколо так, як дивляться люди, що перевіряють, чи все на місці, і тільки потім підняв очі на мене.

— Добрий день. Богдан, — сказав він, дивлячись на мене знизу вгору. — Потиснув би вам руку, та бачу, обидві зайняті поезією.

Я поклала книжки на полицю, вийняла олівець із зубів і заклала за вухо. Деякі люди змушують тебе поводитися пристойно, просто привітавшись.

— Мія. Погодьтеся, гідне заняття для рук.

— Найгідніше, — погодився він.

І тоді увійшов третій.

Спочатку я побачила картину. Велику, загорнуту в крафтовий папір і перев’язану шпагатом. З-під паперу визирав куточок старої золоченої рами. Потім — руки, які її тримали. Великі долоні, підкочені рукави молочного светра. На лівому передпліччі виднілося татуювання — щось схоже на чорне крило. Решту ховала тканина.

Він обережно поставив картину на підлогу, притулив до столу з новинками й випростався.

Високий, широкоплечий. Світле, майже попелясте волосся, коротка борода й тонкий шрам біля брови. З таким обличчям у старих фільмах грали холодних аристократів, яких до фіналу неодмінно хотілося врятувати від самотності. Шрам тільки ускладнював справу.

Років двадцять шість, вирішила я. Може, двадцять сім. З тих, хто ще вірить, що сорок — це міф.

Він підняв очі й завмер. Рука ще лежала на рамі, ніби він забув її забрати.

Сірі очі. Просто на мене.

Я машинально торкнулася щоки. Чи не вимазалася олівцем?

— Даміре, постав її біля вікна, — сказала Ліна, киваючи на картину. — Хай Мія побачить при денному світлі. Даміре?

Він не відповів.

— Даміре, ти мене чуєш?

— Уже ні, — сказав він, усе ще дивлячись на мене.

Ліна засміялася. Богдан перевів погляд з онука на мене й ледь підняв брови. Я знову взяла з полиці книжки. Треба ж було чимось зайняти руки.

Я вирішила, що хлопець слухає музику в навушниках. Навушників у нього не було, але це була найзручніша версія.

Із Симоненком і Шимборською в руках я почала спускатися. На передостанній сходинці драбина хитнулася так, як хиталася вже два роки, і я, як два роки поспіль, пообіцяла собі її полагодити.

Дамір за два кроки опинився поруч і притримав драбину за боковину. Вона завмерла так слухняно, ніби всі ці роки хиталася тільки тому, що ніхто як слід не попросив так не робити.

Він трохи відступив, даючи мені зійти, але драбини не відпустив. Я пройшла так близько, що рукавом зачепила його светр. Від нього пахло холодним ранком і чимось деревним, дорогим — таким, на що стипендії не вистачить. На останній сходинці я чомусь затрималася.

— Дякую, — сказала я, коли під ногами нарешті була підлога. Підлога виявилася не безпечнішою за драбину. Звідси він був ще вищим.

— У тебе тут небезпечно, — сказав він.

Я підняла брову. На «ти» до мене в моїй власній книгарні з першої хвилини не зверталися навіть постачальники.

— Драбина, — уточнив він і вперше усміхнувся. Кутик рота піднявся, і холодного аристократа як не було. — Кріплення розхиталося.