Глава 26

— Усе, він мене кинув, — відчайдушно хлюпаючи носом і щохвилини витираючи сльози, простогнала Анфіса остовпілій на порозі її квартири Жанні.

Кількома годинами раніше їй все-таки вдалося пояснити доньці, що батько приїжджав не тому, що скучив. І що дитина ані краплі не винна в тому, що тато такий і так ставиться до людей, а не тільки до неї. Судячи з виразу обличчя і печалі, що зачаїлася в очах дівчинки, пояснення були зрозумілі, але так і не прийняті до кінця. Ще б пак! Не кожен дорослий здатен спокійно перенести зраду найближчих, не переклавши провину на себе.

— Мирон? — оторопіло уточнила Жанна, входячи.

— Та який там Мирон! Цей негідник віджав у Вадима його кафе. Виявляється, у парку це було його кафе, власне. Розумієш? І Вадик легко його віддав, а потім просто поїхав у захід сонця.

Жанна не розуміючи моргнула кілька разів і пропливла в бік кухні з обличчям, вкрай обтяженим турботами подруги.

— Пиріжки є? — запитала мимохідь.

Анфіса негативно затрясла головою.

— Пф, ти мала чекати на мене, — хмикнула подруга.

— Так, Карлсоне, припини жартувати. Що мені тепер робити?

Останнім часом Жанна відчувала себе швидкою допомогою Анфіси. Ось тільки допомогти за фактом нічим не змогла. А неприємності, здається, принесла. Якби вона не задумала цю авантюру із сайтом знайомств, Красько ніколи б не познайомилася з одруженим Вадимом, не натрапила на Мирона (тут під питанням, звісно) і не втратила крутий підробіток. Так уже, справи. Благими намірами відомо куди дорогу виклали багато століть тому. Час іде, а люди вперто продовжують крокувати саме в цей бік.

— Анфіс, ну поїхав і нехай скаче ковбой. Навіщо тобі одружений? — спробувала заспокоїти.

Але тут Красько ще дужче завила, зацьковано дивлячись на гостю.

— Він не... не одружений, — схлипуючи, повідомила.

— Зачекай, я тут без ста крапель валер’янки не розберуся, — пробурмотіла Жанна і полізла до навісної шафи за лікером, що залишився з минулих їхніх посиденьок.

Анфіса, наскільки могла, виразно намагалася переказати події минулого дня.

— Ти розумієш, він зник, щойно дізнався про Машеньку!

— Ну-у, — багатозначно протягнула однокласниця. — Значить, це герой не твого роману.

Красько на секунду здивовано замовкла. Але ж і справді! Що це вона ридає за чоловіком, який утік, дізнавшись про те, що в неї є дитина? Чи все-таки справа у приховуванні цього факту?

Напилися вони того вечора знатно. Жанна поїхала на таксі, намагаючись спокусити водія. Той терпляче спостерігав збоку шлюбний танець сильно захмелілої баржі, що норовила взяти його на абордаж.

Анфіса уткнулася носом у подушку і тут же засопіла. Будильник уранці відправився до праотців тих, хто дорогу в пекло вимащував. А спроба здатися хворою не спрацювала. Шеф навіть через мобільний відчув перегар. Заявив, що сьогодні їй ставить прогул, а завтра чекає на пояснювальну записку. Вона у відповідь нагрубіянила.

І ось уже горда й незалежна, абсолютно безробітна Анфіса сиділа на кухні. Під очима залягли тіні, ніс почервонів і розпух. У роті впору кактуси вирощувати — клімат відповідний.

Зателефонувати Вадиму першій означало б, що їй є за що перепрошувати. Але їй нема за що! Вона ж берегла нерви його уявної дружини від своєї дупи. І взагалі намагалася не лізти до нього даремно.

Красько підстрибнула на табуреті, злякано глянувши на двері, коли пролунав дзвінок. Мирону що, і цих грошей мало? Хоча він дзвонити б не став. Жанка навряд чи сьогодні взагалі такий гучний звук перенесе спокійно.

Поморщившись, Анфіса поплелася до дверей. Глянула у вічко й обімліла. На кілька секунд міцно заплющила очі, притулившись спиною до дверей. Потім ривком відчинила їх, не зумівши стримати дурнувато-щасливу посмішку.

— Вадим! — вигукнула і кинулася до нього на шию. — Як добре, що ти приїхав! Мені здається, ми неправильно зрозуміли одне одного!

Втягуючи в будинок очманілого від такого натиску чоловіка, вона на ходу намагалася привести себе до ладу. Махнувши рукою на пристойність, знову міцно обійняла його, немов маленька дівчинка намагалася передати всю силу своїх почуттів. Щоміцніше обіймеш, то більше, значить, любиш. Вони з Машенькою в таку гру теж грали.

— Анфісо, що сталося? — уточнив, м'яко відсторонюючи від себе.

Вдалося йому це не без зусиль, оскільки кохана несподівано виявила несподівані зусилля, намагаючись намертво прикріпитися до нього.

— Мирон знову приїжджав? — запитав обережно.

— Ні! — відчайдушно замотала головою. — Та до чого тут Мирон! Ти приїхав! Я думала, ти ніколи не приїдеш? Чому ти поїхав тоді, не попрощавшись? — засипала запитаннями, а потім схаменулася: — Почекай! Мені треба вмитися!

Кинулася у ванну. Він зупинився біля дверей. З посмішкою розчулення спостерігав за спробами Анфіси навести марафет. Не припиняючи ні на секунду бурхливу б'юті-діяльність, продовжувала ставити запитання.

— Чому ти мовчиш? — обернулася здивовано, не отримавши жодної відповіді.

— Милуюся тобою, — м'яко зізнався Вадим. — Анфіс, давай усю цю історію залишимо в минулому, а?