Глава 25

— Машко, давай, погуляй із бабусею, — Мирон недбало підштовхнув доньку в бік спальні старих, біля якої дідусь із бабусею чекали на дівчинку.

Анфіса зіщулилася від недоброго погляду колишнього чоловіка, дякуючи небесам, що всі її близькі цілі й неушкоджені.

Мирон сановито розвалився на старенькому дивані у вітальні. По-хазяйськи махнув рукою тим, хто прийшов, щоб сідали на стільці навпроти. Опинившись за одним столом, Вадим і Мирон затіяли битву поглядів і характерів.

Колишній здався першим. Відвів погляд. Посміхнувся зарозуміло.

— Що ти в цій курці знайшов тільки?

— Чому ти... — обурилася було Анфіса.

— Тільки ти могла так бездарно розтринькати пів мільйона, — пирскнув із досадою.

— А там було півмільйона? — ахнула жінка.

— Вітаю, ти — курка у квадраті.

— Притримайте язика, чоловіче, — сухо попросив Вадим.

— Що б там не сталося, ви тут зараз із якого приводу?

Він тепло подивився на кохану, усвідомлюючи, що не кожна людина зуміла б відмовитися від такої спокуси. Мабуть, ідеться про гроші їхнього сейфа, про які вона так і не встигла як слід розповісти. Адже їхню розмову перервала розмова дочки.

Він не міг не відзначити колосальну зовнішню схожість Марії та Анфіси. Обидві худенькі, з величезними очима. І від обох немов би виходить світло. Тільки його ніби прикрутили трохи. Втомою і побутом.

Однак на душі шкребли кішки від думки про те, що дочка чомусь живе не з мамою, а з бабусею і дідусем, судячи з усього. А йому вона і зовсім не сказала про доньку ні слова. Чому?

— Тебе забув запитати, коли мені до доньки приїхати, — відмахнувся Мирон.

За всіх спроб здаватися невразливим і непохитним, варто було Вадиму вступити в розмову, як чоловік внутрішньо підібрався. Він щиро не розумів зацікавленості суперника в його колишній дружині. Навіщо комусь могло знадобитися втручатися в чужі неприємності?

— Сформулюй чітко, чого ти хочеш, — досить жорстко зажадав Вадик. — Ні в кого з нас немає часу на порожню балаканину.

Мирон розреготався.

— Що таке, з роботи ненадовго відпустили?

— Хочеш своїм дармоїдством похвалитися? — парирував чоловік, недобре звузивши очі.

Мирон вдавився заготовленою уїдливою реплікою. Цей адміністратор не виглядає жалюгідним. Він занадто спокійний і впевнений у собі.

— Це була моя половина ляма! — скипів він.

— Помиляєтеся, — спокійно заперечив Вадим. — Якщо ви про гроші в сейфі, подаровані вам з Анфісою на весілля... Я правильно зрозумів? — вичікувально подивився на неї, а потім продовжив, дочекавшись ствердного кивка: — То ваші там двісті п'ятдесят тисяч. Проста арифметика. Спільно нажите ділиться навпіл. Однак ви не витратили це до народження дитини. Тому тепер ділити можна на три. Дві третини залишаються матері.

Мирон почервонів у безсилій злобі, намагаючись знайти контраргументи.

— Тобто, вам належать сто шістдесят шість тисяч сто шістсот шістдесят шість...

Анфіса хихикнула. Ні, збіги все ж таки не випадкові. Мирон цілком гідний асоціації з трьома шістками. Хоч із містичної, хоч із блатного погляду. Як же чудово, що ця сильна, смілива і витримана людина на її боці. Вадим однозначно неоціненний.

— Чудово, математик клятий! — розлютився колишній чоловік. — Округляємо до ста сімдесяти тисяч, і Анфіса може котитися під три чорти.

— Я правильно розумію, що ви вирішили відвідати сьогодні вашу доньку, щоб вимагати з Анфіси озвучену вами щойно суму?

— Слухай!

— Я правильно зрозумів? — повторив Вадим із натиском, не зводячи колючого погляду з чоловіка навпроти.

— Правильно! — рявкнув Мирон, стискаючи й розтискаючи кулаки.

— Чудово. Мені потрібно зробити кілька дзвінків, щоб остаточно закрити всі наші фінансові питання, — вельми миролюбно підсумував Вадим, задоволено посміхаючись.

— Наші? — здивовано пискнула Анфіса, боячись навіть думати, звідки в адміністратора кафе такі гроші.

— Ти тут до чого взагалі? — примружився Мирон, відчайдушно думаючи, що марно продешевив.

Треба було дотиснути на більшу суму, якщо вже її хахаль готовий платити.

Вадим не відповів на жодне із запитань. Мовчки стиснув тремтячу руку Анфіси у своїй упевненій долоні. Комусь написав, потім став дзвонити.

Поки робив ці нехитрі дії, і Анфіса, і Мирон здивовано спостерігали за ним.

— Вікторе*, вітаю вас! Вам зручно зараз говорити? Чудово. А, вже побачили файл? Ще краще.

Мирон сіпнувся як від ляпаса і зблід. Як він міг настільки прорахуватися?

— Через скільки зможете приїхати? Справа термінова, зволікання не терпить... Добре, ми на вас чекаємо, — він поклав телефон на стіл перед собою і розслаблено подивився на супротивника. — За двадцять хвилин приїде сімейний юрист мого старого знайомого. Він підготує дарчу мого кафе в парку, де ми познайомилися, на ваше ім'я. Його ринкова вартість дещо вища за ваш запит. Ви вільні продати його або зайнятися нарешті справою й отримувати стабільний прибуток з добре налагодженого бізнесу. Однак... ви також підпишете відмову від батьківства і назавжди полишите в спокої й Марію, і Анфісу.