Глава 20

Сказати, що її душили сльози чи образа, Красько однозначно не могла. Бо відчувала радше полегшення. Зовсім не десь у глибині душі, а зовсім навіть на поверхні лежало бажання мати більше вільного часу і сил для найближчих людей. Але багато фінансових питань тепер виявлялися відкритими й небезпечними, як електродроти без ізоляції під час дощу.

Тому, що опинилася знову в кафе, зовсім не здивувалася. Мабуть, Жанна права і їй терміново потрібен не просто відпочинок, а повноцінна відпустка. Ось тільки на поїздку до моря зі своєю донечкою вона все ще не накопичила достатньо грошей, щоб не пояснювати крихітці, що «сьогодні ми не можемо це купити», коли всі інші діти будуть насолоджуватися.

Капучино вона, звичайно, може собі дозволити. То чому б не посидіти в гарному кафе і не насолодитися особистим часом?

Занурена у свої думки, Анфіса вперше не помітила, як підійшов до її столика Вадим замість офіціантки, що обслуговувала її. Він поставив перед жінкою на стіл капучино в красивій чашці й тихо сів навпроти неї.

Нічого не говорив. Просто дивився на неї, їй в очі. Анфісі страшенно хотілося плакати. Все якось в одну мить полетіло в пекло. Підробіток втратила, на безглузді побачення витратила багато часу і душевних сил, закохалася по вуха в одруженого адміністратора, та ще й колишній чоловік маячить без кінця на горизонті. І Вадим при цьому дивиться так проникливо, ніби знає про неї абсолютно все. Те, чого навіть вона сама не знає.

— Анфісо, у вас сьогодні теж... зустріч?

Жінка усміхнулася, без приховування витираючи сльози, що набігли, ребром долоні.

— У мене сьогодні маленька особиста катастрофа.

— Я можу чимось допомогти? — занепокоївся він.

Анфіса похитала головою, мимоволі розпливаючись у посмішці ніжності.

— Боюся, що з цієї халепи я маю вибратися самостійно. Знаєте, — так хотілося виговоритися, довіритися саме йому, — ці дурні побачення стільки шкоди мені принесли.

— Можна я запитаю? — дочекавшись її кивка, продовжив: — А навіщо вони взагалі вам знадобилися?

— У мене є прекрасна подруга, яка вирішила влаштувати моє особисте життя. І так вона вчасно це запропонувала, коли я сильно втомилася від самотності. Мені здавалося, що найгірше, що може статися, — це невдале побачення. Була б просто не найвдаліша ідея. А вийшло гірше не придумаєш, — вона застогнала, ховаючи обличчя в долонях. — Спершу всі ці моторошні побачення, які принесли лише спустошення. Ніби в багнюці вивалялася. Тепер ось через це підробітку позбулася важливого. Ймовірно, поїхати у відпустку цього року не вийде. Тому що на зарплату можна тільки вижити, але не жити. Вам, напевно, все це смішно слухати. Якісь надумані проблеми невлаштованої тітки, — хмикнула Анфіса. — Але мені справді боляче. Ось прям до фізичної тяжкості в грудях. Вити хочеться й на стіни лізти. Або в поле вибігти й кричати, поки не захриплю...

— Поле можна влаштувати, це справді напругу знімає, — м'яко промовив Вадим, простягаючи до неї руку через стіл.

Цей дотик миттю обпалив її, немов вогнем. Тому, що був таким теплим, надійним і бажаним. І тому, що зрадницьки блиснула його обручка, до болю засліпивши на мить. Хотілося одночасно відсмикнути руку і притиснутися до нього всім серцем. Анфіса не зробила нічого з цього. Мовчки слухала його пояснення про вибір напоїв під характер її кавалерів. Значить, усе ж таки не помилилася, не здалося. То, може, і той кароокий не привидівся?

— Привіт, кохана! — блиснувши знущально бадьорою посмішкою, за їхній столик раптом плюхнувся Мирон, в одну мить зруйнувавши сталу ідилію. Ніби хуліган кинув камінням у вітрину із затишним інтер'єром, і вона одразу ж розлетілася на крихітні друзки.

Анфіса здригнулася. Вадим насупився, але посуватися не став. Тому Мирону довелося тулитися на краєчку маленького диванчика, призначеного тільки для однієї людини. Незручності своєї він ніяк не видав, продовжуючи роззброююче посміхатися колишній дружині.

— Що ти тут робиш? — пролепетала вона.

— Подумав, що після звільнення знайду тебе саме тут, — самовдоволено хмикнув колишній.

— Як ти дізнався? Ти стежиш за мною? — жахнулася Красько.

— Бери вище, люба! Відчуваючи себе вершителем доль...

Анфіса ошелешено подивилася на колишнього чоловіка.

— Ти хочеш сказати... Це ти надіслав директорці посилання на мій профіль?

— Дорогенька! — стримано реготнув. — Я до тебе прислав кожного твого нареченого. Але ти не гостинна. Чому жодного не покликала в гості? Це ж найкращі мої хлопці були.

— Уявляю, які тоді найгірші, — шоковано буркнула. — Навіщо тобі взагалі це знадобилося?

— Не ліпи дурепу! — на секунду спалахнув Мирон, але швидко взяв себе в руки. — Ти знаєш, скількох зусиль мені коштувало через десяті руки напоумити твою курку Жанну створити тобі акаунт на сайті знайомств?

— Навіщо? — підвищуючи голос, здивовано вигукнула Анфіса. Озирнулася, оцінюючи реакцію інших відвідувачів кафе, і повторила вже тихіше: — Навіщо?

Вадим зосереджено слухав самовдоволеного типа, який сів по праву руку від нього. Так, Анфіса стала йому небайдужа. Але що він, по суті, знав про неї, щоб втручатися? Нехай навіть душевна розмова сьогодні багато що розставила по місцях, але її минуле, як і раніше, залишається для нього темною плямою. Перш ніж влізти й захистити, він має добряче розібратися в усьому.