Глава 13

— Привіт, красуне, — заклично посміхаючись, привітався чоловік, блиснувши широкою білозубою посмішкою.

Анфіса стиснула губи в одну лінію, подумавши, що її щелепа далеко не в такому ідеальному порядку. Мабуть, варто все ж записатися на процедуру відбілювання. Скільки років вона вже не відвідувала стоматолога? А косметолога? Глянула на себе збоку і жахнулася. Жінка повинна доглядати за собою, якщо її це радує. При цьому, щоправда, подумала зовсім не про косметолога. Подумки обійняла Машу і батьків.

Жанна, мабуть, вирішила перестрахуватися. Призначила побачення в протилежному кінці міста, якнайдалі від кафе, куди подумки тягнулася Анфіса. Розуміла, що це безглуздо. Адже нічого про цього Вадима не знає. І він весь цей час не дзвонить і не пише. Але тільки думки про нього приносили відчуття тепла десь у грудях, створювали ідилічну картинку затишку у свідомості. Можливо, оманливо. Але йому хотілося вірити. Навіть не дивлячись на натовп офіціанток навколо. А що, якщо саме він запав у душу тільки тому, що вона так намагається перемогти емоційну перепону з минулого?

— Добрий вечір, — спробувала мило посміхнутися з усе ще стиснутими губами. Вийшло не надто привітно. Імпозантний чоловік глянув на неї з висоти майже пташиного польоту. Насупився.

— Витаєш у хмарах? — з ледь прикритим осудом уточнив, по-хазяйськи беручи її за талію і ведучи парковою алеєю.

— Задивилася на дітей, — відповіла майже чесно, справді розглядаючи малечу, яка бігала поруч.

Потім Жанні окремо подякує за обрану локацію.

Чомусь говорити йому про свою доньку не хотілося зовсім. Здавалося, що її навіть навпаки, треба сховати.

— А що діти? — здивовано уточнив кавалер, запрошуючи її до відкритого вуличного кафе.

Тошнилівка, як називав подібні заклади батько, була переповнена. Залицяльник безтурботно знизав плечима і повів її далі, у пошуках закладів харчування з вільними столиками.

— Ти що, дітей любиш?

— А ти ні? — відповіла запитанням на запитання.

— Не те щоб ні... — зам'явся супутник. — Просто не жадаю собі такого щастя.

— Так? А чому? — запитала, одразу ж втрачаючи нитку подальшого монологу.

Відповідь інтересу не становила.

— Куди ти дивишся? — раптом, перервавши свою натхненну промову, запитав різко, озираючись на всі боки.

На той момент їм усе ж вдалося знайти невелике затишне кафе, оформлене в приємних, ненав'язливих кольорах. Усміхнені офіціантки стояли біля стійки, чекаючи знака новоприбулих про готовність зробити замовлення. Для цього на кожному столику було встановлено крихітний дзвіночок.

— Хто там? Цей мужик? Або інший? — зажадав відповіді, тицьнувши пальцем у перший ліпший столик.

Анфіса відсахнулася.

— Який мужик?

— Так! Який мужик? — пролунав за її спиною голос Мирона, змусивши її здригнутися злякано.

— А ти хто такий? — залицяльник обурено піднявся з місця на весь свій майже двометровий зріст. — Забирайся геть!

— А я — чоловік її, — нахабно заявив Мирон, роблячи кілька кроків у бік ошелешеного новиною чоловіка.

Анфіса навіть не стала уточнювати, що колишній. Відчула вдячність за швидкоплинність чергового невдалого побачення. Хотілося одночасно сміятися від полегшення і плакати від власної долі. Ну чому на її шляху не зустрічаються гідні чоловіки?

Противник дітей глянув на Анфісу, чекаючи підтвердження. Стримуючи нервовий смішок, кивнула.

— Навіщо тоді на сайт лізла? — невдоволено буркнув чоловік, забираючи зі спинки стільця свій піджак.

Пішов по-англійськи. Точніше, клянучи й матюкаючи Анфісу. Але не попрощався точно. Мирон тут же зайняв його місце, розплившись у глузливій усмішці.

— Ось прям жадаю подробиць, — заявив він.

Анфіса сховала обличчя в долонях. Такої ганьби з нею ще не траплялося. Хотіла було розлютитися на Жанну — організаторку чужих доль. Але ж цього разу сама рвалася на побачення. Тут і звинувачувати нікого.

— Ти що, мати, докотилася вже до сайтів знайомств? — іронічно вигнута брова Мирона колись приводила її в трепет.

— Тобі-то яке діло? — буркнула у відповідь.

— Мені ніякого, — знизав він плечима. — А ось моральне обличчя матері моєї дитини... До речі, про вигляд і подробиці. Ти згадала, що про сейф говорив мій батько?

— Ні, — процідила крізь зуби, стискаючись від не завуальованих натяків колишнього чоловіка. — Мироне, я нічого не знаю ні про який сейф.

Потягнулася забрати свій телефон. Але чоловік перехопив її руку, міцно стиснувши зап'ястя і позбавляючи будь-якої можливості втекти з поля бою.

— Цього не може бути, — заперечив рішуче.

Судячи з його вигляду, на кону було щось украй важливе.

— На відміну від тебе, я ніколи тобі не брехала. Відпусти мене, мені боляче.

— Згадуй! — рявкнув так, що деякі відвідувачі поблизу здригнулися й зацікавлено обернулися. — Прошу вибачення. Дружина забула праску вдома вимкнути, — тоном, що перепрошує, пояснив одразу всім і нікому зокрема.