Глава 8

Жанна навідріз відмовлялася розуміти відсутність амбіцій у подруги. Треба ж було зацікавитися якимось адміністратором кав'ярні, коли вона від щирого серця підшукувала їй директорів цілих компаній, не менше! На всіх аватарках чоловіки позували на фоні автівок. Іноді транспортні засоби були навіть преміумкласу. А кандидати у дорогому, стильному одязі. Пф! Тепло від нього якесь! Тепло не нагодує, не одягне і на Мальдіви не відправить.

Анфіса, збираючись на побачення з другим претендентом на значущу роль у її житті, м'яко посміхнулася у відповідь на цю тираду і зробила висновок:

— А що ти будеш робити з цими людьми, коли машин не буде?

— Куди вони подінуться? — злякано уточнила Жанна. — Збанкрутують, чи що?

— По-перше, на аватарку я можу поставити навіть фото на тлі Ейфелевої вежі. Пам'ятаєш, ми на виставку ходили? Але це ж не означає, що я була в Парижі. Жанночко, це ж інтернет, наше століття. Програми та онлайн сервіси прималюють тобі органічно хоч хвоста русалоньки. Хочеш?

Подруга в барвах уявила себе з хвостом і лускою і пересмикнулася від відрази. Замотала головою.

Анфіса продовжила розмірено зав'язувати шнурки на улюблених кросівках. Як не впиралася Савельєва, а жінка наполягла на зручному одязі та взутті. Нема чого вдавати з себе те, чим ти не є. Інакше й жити доведеться з картинкою, а не живою людиною.

— По-друге, — продовжила вона, — так, люди іноді втрачають цілі статки. А дрібний бізнес узагалі розвалюється на рахунок три.

Це вона добре знала за кількома збанкрутілими компаніями, у яких працювала до нинішньої фірми. На жаль, начальство тоді не прислухалося до її рекомендацій і намагалося тримати марку не по кишені. Ілюзія виходила красивою, з шиком. Але з'їдала весь фінансовий ресурс, змушуючи все тугіше затягувати кредитний зашморг на шиї.

— І тоді залишається тільки людина. Така, як є... — вона красномовно глянула подрузі в очі.

— Ну і що, — заперечила Жанна. — Якщо один раз домігся статків, доб'ється і знову. Ти нічого не розумієш. У таких людей інший склад розуму і характеру. Забери у них усе, і вони знову піднімуться з нуля.

Анфіса задумливо посміхнулася у відповідь.

— Правильно. У них інший склад розуму. Але піднімуться вони чи впадуть, вирішує тільки Бог, скільки б зусиль не докладала людина. А потім! Жанночко, у них однозначно інший склад характеру, абсолютно невідповідний для сайту знайомств. Тож...

Вона недвозначно розвела руками, ніби кажучи, що на таких сайтах люди, які відбулися, не водяться. І взагалі, їй було страшенно соромно, що там висіла її анкета. Теж мені, мисливиця за нареченими!

Савельєва знітилася, мовчки погоджуючись із наведеними аргументами, але, як і раніше, не бажала здаватися і відмовлятися від своєї програми по ощасливленню подруги. Їй навіть спала на думку шалена ідея відкрити своє агентство пошуку наречених. Вже вона зуміла б знайти пари для нежонатих.

Бадьоро перестрибуючи через сходинку, Анфіса з тремтливим серцем прямувала до кав'ярні, яку полюбила з першого погляду. Тільки б сьогодні була зміна цього адміністратора. Страшенно хотілося спокійно подякувати йому за порятунок минулого разу, і неодмінно написати гарний відгук.

Коли двері в кав'ярню відчинилися, зазвучала ніжна музика вітру, у приміщення вповз лінивий літній вітерець. Механічно піднявши голову з привітною, але втомленою посмішкою, Вадим завмер. Поглянувши на жінку, що зупинилася на вході на кілька секунд, у грудях розпливлося відчуття незатьмареного щастя, щирої внутрішньої благості, перетворивши чергову радість на посмішку Дюшена.

Вони на мить зустрілися очима, і він ледь не задихнувся від радісного усвідомлення, що вона не просто рада зустрічі, а чекала на неї. Сьогодні вона почувалася комфортно, віддавши перевагу зручності й гармонії, а не штучній красі. Від цього всі її рухи стали м'якшими й ніжнішими, жіночнішими. Він подумав, що мрія має саме такий вигляд. Коли навіть думають і відчувають на одній хвилі.

Вона зніяковіла і першою відвела погляд, несміливо зазирнувши всередину зали, щоб переконатися, що столик вільний. Раптом подумала, що він вирішить, ніби вона — легковажна жінка: то з одним на побачення йде, то з іншим. Але Анфіса знову прийшла першою, столик був порожній.

Вадим квапливо вибрався з-за стійки, прямуючи до неї й ледь відчуваючи під ногами підлогу. Ніколи в житті не відчував нічого подібного. Йому навіть не хотілося нічого говорити жінці, яка прийшла. Тільки дивитися на неї, в її глибокі очі з іскорками-посмішками. А ще краще міцно обійняти й дивитися з нею разом у вікно на літній дощ, який уже починав накрапати. Судячи з грозових сірих хмар, зарядить надовго. І знову здивувався собі. Раніше на дух не переносив сльоту. Тепер глянув на її порожні руки й зрозумів, що хоче тривалого дощу, який би довго не припинявся.

Відвідувачі, само собою, прибували. Десь же їм потрібно перечекати негоду. Пам'ятається, в дитинстві можна було зняти шльопанці або сандалі, закотити штанини й шльопати по калюжах, весело сміючись із друзями. На жаль, час змінився. Друзів здуло феном неприємностей із життя Вадима, а калюжі вже не ті. Або, можливо, він уже не той і дивиться на світ інакше. Але що поробиш, якщо рожеві окуляри завжди розбиваються всередину, а такі уроки й захочеш, а не забудеш.

— Добридень, — м'яко і трішки нерішуче промовила героїня його мрій, повертаючи до реальності.