Розділ 1. Діагноз

Промінь сонця розбудив мене.
Я лежав у своєму ліжку, мружачись від світла, і вже збирався до школи. Одинадцятий клас — час, коли всі говорять про майбутнє, іспити, вступ, мрії.
Я теж мріяв.

Але вже два тижні мене не полишала дивна втома. Я засинав ніби камінь, а прокидався ще більш розбитим. Часто боліла голова, іноді крутилась уся кімната, і навіть дихати ставало важче. Мама хвилювалась. І от сьогодні ми нарешті пішли до лікарні — “просто перевіритись”, як вона сказала.

У кабінеті стояла тиша. Лише приглушене гудіння лампи над головою. Лікар довго дивився у папери, потім на монітор, потім — на мене. І нарешті перевів погляд на маму.

— Андрію Вікторовичу, скажіть, будь ласка, що з ним коїться? — голос мами тремтів.

Лікар зітхнув.
— Олено Артемівно… я мушу вам сказати правду. У вашого сина прогресуючий рак. Йому залишилося близько шести місяців життя. Ми шукаємо можливі варіанти лікування, щоб бодай трохи його продовжити.

Мама зблідла.
— Що?.. — встигла прошепотіти й одразу впала на підлогу.

А я просто сидів. Мовчки.
“Рак… шість місяців…” — слова ніби зависли у повітрі.

Я ж не курю, не п’ю, займаюсь спортом, не маю шкідливих звичок. За що? Чому я?
Перед очима миготіли плани — університет, подорож, мої друзі, вона...
І раптом — усе це ніби зникло в одній точці. У грудях різко стиснуло. Повітря стало важким. Світ нахилився, розплився, і я впав у темряву.

…Темнота.
Хтось кличе мене.
— Артеме, ви мене чуєте? Якщо чуєте — дайте знак.

Світло б’є просто в очі — хтось світить ліхтариком.
— Він нас не чує, — каже чоловічий голос. — Потрібно привести його до тями.

І саме в ту мить я повільно відкрив очі. Світ знову повернувся. Але вже зовсім інший.