6

Ще здалеку я побачив Олесю. Вона стояла біля свого під'їзду і виглядала на мене. Вона стояла до мене спиною, бо зовсім не чекала, що я прийду з іншого боку.

Струнка. Невисока дівчина. Темне волосся. Нове пальто. Так, зі спини, то вона виглядала наче і не п'ятнадцять.

А коли повернулася до мене обличчям, то взагалі я б їй всі вісімнадцять дав. Вона наче мої думки читала. Очі та губи нафарбовані. Бо як вона без усього цього, то дитини дитиною.

- Ти де так довго ходиш? - Почала вона з мене жартувати. - Тебе дівчина на побачення покликала, а ти десь блукаєш.

- От хто, кого повинен чекати? Я тебе, чи ти на мене? - Олеся сміялася. - Ну чого ти такий засмучений? - Спитала вона.

І я все їй розповів. І про шість років. І про різницю у віці. Про усі свої думки та переживання.

Олеся дуже уважно це все вислухала. А потім сказала.

- По перше дівчата раніше дорослішають. Тому вважаємо, що мені сімнадцять. Сімнадцять це нормально?

- А по друге в мене у батьків вісім років різниця і нічого живуть собі нормальна. Он ще й мене народили. А про то, що хто там, щось буде думати, то залиш це на мене.

- Шість років. Це хто ще з нас малий. Найшов про, що переживати. - Все сміялися з мене Олеся, доки ми гуляли разом по старому парку.

Та мені вже було все одно, хто про, що там думає. Бо вона дійсно мала рацію в тому, що коли добре разом, то яка різниця якій там вік, чи хто, що скаже. Головне чи добре нам, коли ми у двох, а все інше...А про все інше хай думають ті хто ні разу, ні коли не кохав по справжньому!