До чого я докотилася

Подивіться на мене. 

Мила домашня дівчина у відвертій сукні й туфлях на шпильках подіумним кроком підходить до ряду вокзальних відкидних стільців і пробирається до стіни. Там найтемніше.

Сіда, мов принцеса на трон, тільки замість трону пошарпане пластикове кріселко. Потім обережно  розтирає щиколотки, що болять, наче в Русалоньки з казки. Сідає зручніше. Відкидає назад русяве волосся, що  зранку було гарно укладене, а тепер звисає неохайними пасмами.

Ця дівчина - я. 

Вдало удаю безтурботну студентку, що трохи загуляла, а тепер їде до батьків на дачу.

Ну так, до вокзалу я дісталася.  Перший етап втечі пройшов майже вдало. От тільки ноги розтерті й печуть вогнем. Добре, що хоч Хоню не загубила.

Але грошей на квиток нема. І ні на що нема. Гаманець  відібрали. І що тепер. Далі теж пішки? Я не зможу.

Раптом над вухом лунає грізне гарчання. 

Я від несподіванки забуваю і про біль, і про страх. Підскік з переворотом - фігуристи нервово курять бамбук.

І от переді мною сплячий красень. Теж шукав найтемнішого кутка, мабуть. Щоб виспатись.  Капюшон худі насунутий аж на ніс.  І це було не гарчання, а його хропіння.

А з кишені  куртки виглядає гаманець.

Ой.

Це так заманливо, і так гидко водночас. І це, схоже,  питання життя і смерті.

Моїх.

Пересідаю  ближче до спокуси. Відчуття загнаного звіра штовхає на авантюру.

Якщо взяти трошки, може він не помітить. Той квиток копійки вартує. Так гарно спить, і перегар - хоч факел запалюй.  

От я й докотилася до того, щоб обкрадати п’яних.

Гаманець великий, товстий і напханий явно не дріб’язком. Він з натуральної шкіри й сам коштує гарних грошей. Не можна спокушати загнаних в глухий кут дівчат нічим таким товстим і великим. 

Ага, жартики з непристойним підтекстом дуже  допомагають в скрутну хвилину.

Руки трусяться.  Не трусіться, руки. Боїтеся - не робіть, робите - не бійтеся, ясно вам?

Здавалося б,  чесно заробити - то пів години гри на Хоні перед пасажирами, що очікують посадки. Накидають по гривні  на проїзд, у нас люди жалісливі.

От тільки всі тоді мене  запам’ятають.

А мені треба тихо, як мишка.

Взяти квиток кудись подалі, вийти раніше, потім ще один, і ще. І потім  можна буде відпочити, зняти ці осоружні шпильки, що вже понатирали до крові. Стати знову собою, хоч на годинку-дві.

Невже я багато хочу? 

Та не збідніє він, його шмот вартує дорожче, ніж мій місячний заробок у Польщі від гри на вулицях. 

Ех, були часи.

Тьху. Тільки без оцього негативу. 

І були. І ще будуть. 

Нехай це піде йому як благодійність, на відмиття карми, добре? 

А моя карма уже така, що одна сотка туди, одна сюди - без  значення.

От і касирка кудись вийшла. І куток тут досить темний, і ряд стільців перед нами все прикриє. Нікого в цьому зачуханому зальчику.

Бо мій рейс останній. І всі нормальні пасажири уже поїхали годину тому.

Це шанс на свободу.

Все. Годі соплі жувати.

Зараз або ніколи.

Таааак.

Трохи потягти за краєчок… зараз, уже пішло діло, ну давай, ще трохи. 

Тільки б ніхто не зайшов. Який-небудь придурок.  Кому теж не спиться серед ночі.

А ну не відволікатись на придурків, пішло діло, о, зараз…

-А хто це в нас по кишенях лазить, га?

Айййй! Рука наче залізна, здавив, не випустить. Він що, прикидався?

Голос зовсім не п’яний і не хрипкий, як буває  зі сну.

То як раз у мене задуха. 

Жах. 

- Не знаю, відпустіть руку, мені боляче. То у вас з кишені випало. Я хотіла покласти на місце. Не будити ж вас. Ви так гарно заснули…

- Відпустити?

- Ага.

- Не хотіла будити?

- Ну.

- Добре. Хороша дівчинка. Пробач, що налякав. Залиш собі. За те, що така делікатна. І ноги красиві.

- Як це?

- Ну звідки мені знати, як ви так робите, щоб було красиво. То через шпильки? Але  гарні, слів нема. Тільки дивись - понатираєш, зв’язки розтягнеш, потім знімеш свої шпильки, а там плоскостопі ступні  й мозолі. Фу. Ти подумай, чи воно того варте?

Та він обдовбаний, чи що? До чого тут мої ноги.

- Ммм, тобто ви мені віддаєте свого гаманця? Просто так? 

- Ну. Сказав же. І на додачу даю добру пораду про ноги. Це теж багато коштує. Тобі твої замовники того не скажуть. А я кажу. Бо я дуже великодушний. І досвідчений. Я більше тобі скажу - оті всі ваші платтячка-шматтячка, шпильки, білизна - то для старих і немічних. Нормальні й здорові - вони хочуть побачити вас без того усього, воно зовсім лишнє, хоч вір, хоч ні.

- А. О. Ну я про це в курсі.

От тепер він здивований, можна сказати шокований, брови зараз під волоссям сховаються. Чуб у нього хоч і розпатланий, але стрижка якісна. Так у простій перукарні не підстрижуть. Падає майже на очі, але не як у п’яного бомжа, а  як в актора, що грає мільйонера з трущоб. 

ААА, може то розіграш - знімають на приховану камеру, і зараз мене всі бачать?  На всіх мені фіолетово. Але як це побачать вони,  пропало все. 

Та треба тримати марку. 

Понти дорожчі за гроші. Якщо  хочу бути артисткою, а не підстилкою того негідника, треба тренуватися.

Тому видихаю і кидаюсь навмання і без дороги.

- Але все одно дякую. Ви мені точно віддаєте його? Не покличете поліцію або знімальну команду, як тільки я повірю і встану йти за квитком?

- Слова не скажу нікому. Під тортурами не проговорюся, що це колись було у мене в кишені. Тримай, чого стісняєшся. Стісняшка. Смішна.

- Насправді мені треба всього лише сто гривень. На квиток Ну може двісті, пиріжків в дорогу взяти. Або ні, не треба пиріжків. Дякую. Ви просто зараз, мабуть, трохи нетверезі. А ранком пошкодуєте.

Він дивиться недобре. Дві амбразури замість очей. Знайде вразливе місце й розстріляє. В упор.

Та якого милого ти тягнеш? Там шукати нічого. Я вся - суцільне вразливе місце.