РОЗПУТТЯ

РОЗПУТТЯ

XXIV

"Ні проїхать, ні пройти,

Ні через сад перейти..."

(з нар. пісень)

Степовий досвіт, стулений росами, голубів понад тирсу, нічний шепіт трав западався в туман. Коні стояли без руху, чорну різьбу їх грудей сріблив місяць на відлеті. За кіньми торчав дремливо чотиробік возів, отаборених наніч, закутаних у ковиль.

На возах спали покотом: з-під дорожних шерстяниць темніли голови в бородах і рамена, як двері. Хтось там з купців снив саме вузьку вуличку в Царгороді, якою в пітьмах скрадається злочинець, радий вирвати повний солідів та візантинів гаманець чужинця... Вже, вже йме купця за горло, придавить об стіну, втече... Хотів скрикнути, та голос не дався, купець прочумав, було, зітхнув із полекшею, ляг горілиць.

А другий лежав з блаженним видом, як дитина заколихана в теплі або п'яниця над медом з корінням.

Цьому снилася господа біля церкви св. Мами, де заходили грубокістні, силою в дуба, глубокозорі старшини русько-варяжських полків, які служили добровольцями у цій новій Нініві. Купець снив, як вони, розперті тяжко над чорню столів, програвають в астрагали свої десятиденні заробітки, щоби відтак переторгувати рукоятки своїх мечів, різані в золоті й кривавниках, за марний харч одної днини. Царгородські могоричі смакував ось Вовк Сірославич, а певно й його товариші: дев'ять купців-бояр, самих дерзких, самих хижаків.

А Юра не спав: глуха нехіть до себе, стид, до якого признатися стає понад силу, пекли його, і це місце душі було, мов тіло одерте зі скіри, на яке ніхто не кладе скубанки в оливі. Він лихословив момент, коли легкою стопою скочив на об'юченого коня, а ворота батьківського двора зі скрипом зле таєної наруги подали всім вість неправдоподібну, що в саму годину скрути, у переддень дужань з наїздником Юра кинув свій край, готов кочувати легким серцем по дорогах, витертих ласими стопами всяких ловців щастя, шукачів пригод.

Правда, і тут ждали його несподіванки, загрожувала небезпека від лука і барди косоокого волокити. Половчина, та все це могла бути фантастичне лихо, тоді коли це в краю — було жорстокийї певником.

Нехай, що він мав тінь оправдання для вчинку, який його, одинця знатної сім'ї, відносив далеко поза безпосередну грозу хвилини, щоби зберегти рід з високими традиціями чести, порядку і матеріяльної сили. Його серце у найглибшій своїй істоті з таким обрахунком глухо не погоджувалося і Юра чув в устах смак зради.

Так, відколи опустив місто і хату, все що стрічав по дорозі, будь воно людина, звірова, чи дерево покрай курганів, все гляділо на нього насуплено і зловіще. Навіть вітер, і той повернувся неждано і гнав всп'ять обох, їздця і коня, аж грива запліталася і кучері буяніли з хмарами водно.

І тоді з гіркотою спізненої застанови Юра зрозумів, що побут Ясині в Ставищах, її мовчанка, мимохіть пірвані зв'язи пособили його рішенню — дуже не в пору.

З наглим роздертям серця він з'ясував собі аж тепер, що між ним а Ясинею нема вже нічого спільного на світі. Тілько одно могло б йому привернути шану в її очах, зв'язати наново, тільки одно...

Між тим це "одно" було немислиме, — не тілько тепер, у час гибелі права, проміж клекіт міжусобиць, але й давніше, за життя покійного владара, торговельна виправа степом без відділу правильного війська а то, бува, і княжого проводу належала до сміливих предпринять. Самому ж, тільки з гуртком слуг верстати степ у дорозі домів, де другу купецьку валку у повороті з набором у такій порі зустріти зовсім трудно, — являлося легкодушне й небезпечне.

Впрочім у Юри було важне батькове доручення: провідати, нехай, що за високу ціну, тайну нового гематінону, власности славного грецького золотаря, який вироблював непрозору, скляну масу у величавій, доси не бувалій червоній красці, та примінював її до мозаїки і розкішної посуди.

Оці ж вази зі скіфами та фенікійсько-грецькими взорами родом з чорноморських факторій, продавані у Галичі на вагу золота, не давали спокою Коливановичам...

І ще треба було у ткальнях Тессальоніки роздобути і проворно привезти домів сувій злотоглаву найвищого сорта, який вироблювали тілько для понтифікальних імператорських риз: на темно-багряній основі золоті візантійські вірли з вінками у дзьобах. Обійти чуйність цісарського монополю і перекинути дорогоцінности через межу держави було завданням, якого романтичний бік додавав принади далеким дорогам і снам у росах, з обличчям проти неба.

Юра згріб підборіддя з русим пухом над губами, пожалів себе:

— Життя, гомінкий будень, в Ясині ж воно вічне свято. Кожна згортка її стрункої сукні сяє здалеку культом річей неледви релігійним. В хаті у Словита разом з червоними гвоздиками на вікнах цвите пахливий спокій, від якого, глянеш, каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з білих стін не квапиться за діброву. Прислуги ніде будьте не видно, але кожна робітна пора схоплена завчасу, бо дім як повна чаша, а чижми Доброніги ходять лиш по гладкому. Невжеж такий спокій годен родити гроші, так само як їх згрібає в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорість, увесь хист старого Йова Коливановича? Ледве.

Ось треба було виправити Юру в дорогу, — попри нього слуг, дорогий набір обійти, предвидіти все, запораїти від харчів до ліків, від постелі під кожну голову до подвійного одіння і взуття. Правда, дім гудів, як улий, але як все продумано, як завершено без догани!

А прийде осінь, з сіл, де батько позаводив не сади, — ліси яблуней та слив, тягнуть валки з податтю, з овочем і треба його якстій на всякий лад переробляти для дому і для світа, а все те обраховано, доцільно і скоро.

Чи виручила б коли Юрину матір-дбаху вдумчива Ясиня? Чи стала б з бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де димує голуба арома, — як треба невістці купців? Ні! Вона мрійниця, озеро в глибинах гір, де у полуднє бачиш зорі ночі...

Ще думав, як звідкись нахлинуло питання:

— Чого це у Галичі, віч-у-віч з Ясинею цей бік річей ніколи не зарисовувався так остро і чітко, як тепер?