Розділ 13

— Куди ти мене ведеш? – хихикнула я, намацуючи пальцями повʼязку на своїх очах.

Ян нічого не відповів, а натомість ніжно погладив великим пальцем мою долоню, наче намагався заспокоїти мене. Ця невідомість лякала та водночас зацікавлювала мене. Я відчула, що ми опинилися у якомусь тісному приміщенні. Піднявши іншу руку, почала шукати свого чоловіка. Коли він опинився поруч, я поклала свою долоню на його плече. Почувся якийсь звук, наче двері зачинилися, а тоді ми різко почали їхати вверх.

– Господи… — схвильовано пробурмотіла я та ще сильніше притиснулася до Яна.

— Не хвилюйся, — прошепотів він.

Я відчула його долоню на своїй шиї. Чоловік просунув її під моє волосся та почав пальцями лагідно погладжувати мою шкіру. У вухах гуділо, в очах було темно, а моє тіло стало надто чутливим. Навіть такий невинний дотик викликав у мене табун мурах і дивну хвилю збудження. Моє дихання стало важким. Я прикусила губу, намагаючись ігнорувати ці дивні відчуття.

— Ми кудись їдемо? – вирішила поцікавитися, щоб хоч трохи послабити свої бажання.

— Так, ми в ліфті, — пояснив Ян.

Я з розумінням кивнула головою та провела рукою вбік, обережно кінчиками пальців торкаючись його гарячої шкіри на шиї. Мені не просто подобалося торкатися його. Я бажала цього надто сильно. Інколи вночі мріяла про те, щоб зірвати з нього футболку та дослідити кожен сантиметр його тіла. Але Ян був надто категоричний щодо цього, адже постійно ховав від мене цю розкіш. Навіть у найспекотніші ночі він все одно спав у футболці.

— Мені здається, що ми надто довго вже їдемо, – зауважила я, намагаючись не хвилюватися так сильно.

Я не знаю, що мене бентежило більше: невідомість чи ця особлива близькість з Яном. З завʼязаними очима мої відчуття загострювалися в рази.

— Ми вже майже приїхали, — попередив він.

Його рука опустилася вниз, стискаючи мою долоню. Ліфт видав звук про те, що ми доїхали на потрібний поверх, а тоді двері розсунулися. Ян вивів мене в хол і почав тягнути кудись. Він допоміг мені піднятися сходами. Здається, відчинилися якісь двері, а тоді… Прохолода вдарила по моїх плечах та глибокому декольте. Я затремтіла, вдихаючи чисте вечірнє повітря. Теплі руки Яна лягли на мої плечі. Я спиною відчувала тепло його тіла. Гаряче дихання торкнулися моєї щоки. Я не стримала тихого зітхання.

— Готова? – пошепки спитав він.

Я кивнула головою та на видиху прошепотіла:

— Так.

Його руки піднялися до моєї голови. Пальці заплуталися у волоссі, коли він розвʼязував повʼязку. Вона впала, а мене буквально засліпило. За час глибокої темноти мій зір не був готовий до різкого світла. Але поступово напруга з очей спала і…

– Вау! – вражено прошепотіла я, невпевнено крокуючи вперед. – Це побачення на даху?

Я озирнулася на Яна, не приховуючи своєї широкої усмішки. Звідси виднівся неймовірний краєвид на нічне місто. Повсюди висіли гірлянди з яскравими лампочками, що освітлювали увесь дах. Також тут був задекорований квітами романтичний куточок зі столиком засервірованим на двох.

— Наше перше справжнє побачення, – тихо сказав Ян і простягнув мені свою руку.

Я без вагань прийняла її, продовжуючи усміхатися так широко, як тільки могла. В один момент мені здавалося, що мій рот от-от порветься. Ян повів мене до столика, але я бачила, як його погляд ковзав моїм тілом, а очі зосереджувалися на усіх відкритих місцях. Наприклад, просто зараз вони були прикуті до моєї ноги, що визирала з-під розрізу довгої чорної сукні.

— Я уже казав тобі, що сьогодні у тебе прекрасний вигляд? – пошепки спитав він, допомагаючи мені опуститися на стілець.

Я злегка здригнулася, коли відчула, як його губи ледь торкнулися мого голого плеча. Водночас серце стиснулося від цієї особливої ніжності. Мої очі прослідкували за Яном, коли він обійшов столик і сів на стілець навпроти.

– Ні, не казав, – відповіла я, поклавши свої руки на стіл. — Ти просто завʼязав мені очі та привіз сюди.

— Я був такий вражений, що просто-таки втратив дар мови, коли побачив тебе в цій розкішній сукні.

Я захихикала, ніби дівчинка-підліток, якій уперше зробили комплімент. На щоках зʼявився легкий румʼянець, і я соромʼязливо опустила погляд униз.

Ян наблизився до мене. Я стиснула свої пальці та врешті-решт підняла на нього зацікавлений погляд.

– Я серйозно, – додав він тихіше, наче його слова призначалися лише для моїх вух. Надто інтимно. — Варто тобі зʼявитися поруч, як усі мої думки плутаються, а все, чого я хочу в цей момент, – це доторкнутися до тебе. Раніше мені здавалося, що неможливо бути одержимим кимось. Але я одержимий… — Ян обережно торкнувся моєї руки, немов боявся злякати мене. – Одержимий тобою. Рівно з того моменту, як побачив тебе на тому дереві.

Ці слова мали б викликати у мене страх, але я не боялася. Бо за усією цією одержимістю ховався чоловік, який щиро кохав мене, який був готовий на все заради мене. Я бачила це в кожному його теплому погляді, відчувала в кожному лагідному дотику, чула в кожному приємному слові. Мої губи розтягнулися в легкій усмішці. Я перевернула його руку так, щоб переплести наші пальці.

— Гадаю, я так само одержима тобою, — зізналася я. На його обличчі застиг вираз відвертого здивування. — Це правда, Яне. Я думаю про тебе навіть тоді, коли не мала б. І мої думки щоразу повертаються до тебе. Це, мабуть, ненормально.

Я трохи скривилася. Ян деякий час дивно дивився на мене так, ніби мої зізнання шокували його. Раптом він відірвав наші руки від столу. Усередині все завмерло, а серце пропустило декілька ударив, коли його губи ніжно торкнулися моєї долоні.

— Схоже, ми обоє ненормальні, – підсумував Ян.

Я не стрималася та голосно розсміялася від його слів. Він підтримав мене легкою усмішку. І поки я сміялася, чоловік не зводив з мене свого закоханого погляду…

Нам принесли страви. І коли ми розпочали вечеряти, раптом зʼявилася класична музика. Я різко озирнулася назад і здивовано ахнула, помічаючи неподалік на даху музиканта, що вигравав приємну мелодію на скрипці.

Мій погляд пройшовся трохи далі. Я зауважила фортепіано, до якого поки ніхто не торкався. Мої ноги затремтіли від передчуття. Що, якщо Ян планує зіграти для мене сьогодні? Це було б безумовно найкраще побачення.

Але вечеря минала, музика потроху стихала, а Ян так і не заїкнувся про фортепіано. Я була така схвильована цим, що не змогла стримати своєї цікавості.

– Помітила там фортепіано, – сказала я, зосереджуючи свій погляд на чоловікові.

— Справді? — Ян байдуже знизав плечима. – При готелі є музиканти, яких можна найняти на такі особливі романтичні вечори. Мабуть, серед них є піаніст.

Це звучало так монотонно та серйозно, наче ми не зовсім про музику говорили. І ця вдавана байдужість в голосі Яна турбувала мене. Я потягнулася своєю рукою до нього та лагідно торкнулася нею його долоні.

— Може, зіграєш для мене? – попросила я, легко усміхнувшись йому.

Темні очі Яна, здається, стали ще темнішими. Він перевів свій порожній погляд на чорне фортепіано…

***
Ян, 9 років
Сьогодні мами не було. Вона з самого ранку поїхала кудись. І хоч матуся забороняла мені навіть торкатися фортепіано, я вже декілька разів таємно пробирався сюди, щоб пограти. Але щоразу та дурна іграшка зупиняла мене. 

У цій кімнаті більше не було місця для мене. Книжки були сховані в недосяжній для мого зросту шухляді, а на лавці біля фортепіано завжди стояла улюблена іграшка брата. Я довго дивився на цього вухастого зайця, пригадуючи блакитні очі свого маленького братика. Ні, я любив його. Справді любив. Хоча й помічав, що мама більше привʼязана до нього, аніж до мене. Можливо, це було через те, що він ще малий і потребував більше уваги. Але я не вбивав його. Я ніколи б не зробив цього. Він сам упав. Я… Я просто читав книжку тоді, коли мав слідкувати за ним. І мама так сильно розізлилася на мене.

Сьогодні сто вісімдесят третій день… Рівно шість місяців, як помер мій брат. І стільки само часу відтоді, як моя мама перетворилася на жінку, яку я більше не впізнавав.

Вона не читала мені, не обіймала мене, не грала зі мною на фортепіано. Я відчув злість, дивлячись на цього зайця. Мій брат пішов і забрав з собою мою любу матусю! Забрав кожну частинку її серця. Там більше не залишилося нічого, окрім ненависті до мене. Ненависть… Я не знав цього відчуття раніше, але коли мама била мене, то завжди кричала, що ненавидить мене. І з кожним ударом, що залишав глибокі рани на моїй спині, я розумів, що ненависть – неприємне та жорстоке відчуття, повністю протилежне любові. Там, де колись було чисто та радісно, тепер суцільна чорнота та жорстокість.

І знову цей заєць дратує мене своєю присутністю. Він наче прибитий до цієї лавки та ще й зайняв моє місце! Я сердито скинув його так, що він покотився кудись під диван. Я б хотів його викинути, але мама не похвалить мене за це. Вона розгнівається сильніше, аніж будь-коли раніше.

Я сів на лавку, що тепер була тільки моєю. Тут більше не було тієї набридливої іграшки, що нагадувала мені про мого брата. І коли його привид у вигляді вухастого зайця зник, я нарешті забув про ці жахливі сто вісімдесят три дні.

Ось мої руки підіймають кришку фортепіано. Ось мої пальці обережно торкаються клавіш, пригадуючи деякі мелодії. Ось я починаю грати та заплющую очі. Музика пестить мої вуха, проникає у думки та робить їх світлішими. Ніхто мене не бʼє. Ненависті більше нема. Тут чиста глибока любов...

Двері різко відчиняються, і я починаю тремтіти. Різко висмикнув руки від фортепіано та поклав їх на свої коліна. Я вже знав, що буде далі. Ненависне ричання матері посилилося, коли вона попрямувала в мій бік. Схопивши мене за комірець футболки, вона почала трясти мною так, що моя голова мало не відвалилася. Очі розширилися від страху, губи затремтіли. Я хотів плакати, але сльози завжди дратували її ще більше.

— Що ти з ним зробив? – закричала вона мені в обличчя. — Відповідай!

Я не знав, питає вона за брата чи за того зайця… Але хіба це мало значення? Будь-яка моя відповідь не буде почутою.

— Матусю… – почав я, заїкаючись від страху. – Мам, я…

— Я не твоя мама! Не твоя, чуєш? Ти монстр! Убивця свого брата.

Я? Убивця? Але ж я нікого не вбивав. Чому вона постійно каже, що я вбивця? Вбивці — це погані люди, а я…

– Ти монстр! – повторила вона.

— Я… Я просто грав, – спробував виправдати себе. — А та іграшка… Вона впала.

— Хіба я дозволяла тобі приходити сюди? Як ти посмів сісти за фортепіано без мого дозволу? Це місце для мене і для твого брата.

— Але ж він помер.

— І це ти його вбив, — її голос надломився, але гнів був сильнішим. — Поклади свої руки на кришку!

— Щ-щ-що?

– Поклади їх на кришку!

Я знав, що буде далі, але все ж слухняно опустив руки на кришку фортепіано. Мама схопила шкіряний ремінь, що був схований в одній із шухляд. Перші удари завжди завдавали найбільшого болю, а до всіх наступних уже зʼявлялося звикання.

Але не цього разу… Вона била по моїх пальцях, долонях, запʼястях. І щоразу новий удар завдавав більшого болю. Я стиснув зуби, але сльози таки покотилися по моїх щоках. Я звик, що мама била мене по спині, але пальці… Чи зможу я ще коли-небудь зіграти? Чи залишаться там шрами? Неприємний клубок підступив до горла.

— Годі! – закричав я крізь цівки сліз. – Годі, прошу… Перестань!

Я плакав, а її це ще більше злило. Ніколи раніше не бачив таких сердитих блакитних очей мами. Було в них щось таке жахливе та страшне. Наче їй це подобалося. Наче вона отримувала задоволення від того, що кривдила мене, завдала мені болю.

І після ще одного удару я не стримався. Різко розвернувся та зі всієї сили штовхнув її обома закривавленими руками. Вона голосно закричала… Вікно було відчинене.

***
— Усе гаразд? — стурбовано спитала я.

Ян уже довгий час мовчав, дивлячись на свої пальці. Спочатку я думала, що він намагається пригадати, як грати, але його думки, здається, були дуже глибокими.

– Не цього разу, – тихо відповів він. Його усмішка здалася мені натягнутою. — Я вже дуже давно не грав. Не люблю це.

Я вирішила не наполягати. Озирнувшись на музиканта, помітила, що він почав вигравати на скрипці нову мелодію.

– Може, потанцюємо? – наважилася запропонувати.

Ян здивовано кліпнув декілька разів, ніби не міг повірити, що я справді це запропонувала. Він задумано звів брови, прочистив горло, а тоді почав підійматися.

— Так, звісно. Вибач.

Я розгублено похитала головою. Ян узяв мене за руку, допомагаючи мені підвестися.

— За що ти просиш вибачення? – спитала я, зазираючи йому в очі.

— Це я мав запрошувати тебе на танець, а не ти, — пояснив він. — Пробач, я…

— Усе гаразд! — швидко сказала та коротко поцілувала його в губи. — Хіба це має значення: ти мене запросив чи я тебе? Ми все одно разом.

Декілька секунд Ян мовчки дивився на мене з таким захватом і захопленням, наче я була найдорожчим діамантом в його колекції.

— Разом, – тихо повторив він.

Його вуста розтягнулися в щирій усмішці. Ми трохи відійшли від столика, а тоді Ян закружляв зі мною в повільному танці.