Розділ 12

— Яне… – на видиху прошепотіла я, задихаючись від браку кисню. – Ти…

Мої думки плуталися, я не могла дібрати слів. Відчула, як його губи востаннє торкнулися моєї шиї, а тоді чоловік ледь відсторонився.

— Ти ще слабка. — Ян поцілував мене в чоло. — Краще не будемо поспішати.

Я хотіла заперечити, але він уже поставив мене на ноги. Коліна затремтіли, а в голові запаморочилося. Я мало не впала, тому сперлася рукою до стіни. Мій погляд прослідкував за Яном, що відійшов від мене, знервовано поправляючи на собі піджак. Мої груди сильно здіймалися від важкого дихання, а губи здавалися такими сухими, що я швидко облизала їх. Я була здивована тим, що Ян зупинився тоді, коли я готова була віддати йому все.

Коли нарешті прийшла до тями, я відступила від стіни та почала руками стягувати свою коротку спідницю.

— Інколи мені здається, що ти не хочеш мене, — тихо пробурмотіла, ховаючи свій погляд.

— Що? – перепитав Ян в іншому кінці кабінету.

— Будь ласка, скажи чесно, я… Я не приваблюю тебе?

Я наважилася підняти на нього свій погляд. Ян наче завмер на місці. Серце схвильовано гупало в грудях в очікуванні його відповіді. Він зробив декілька кроків у мій бік, а тоді злегка схилив голову та примружив очі.

— Хіба я цілував тебе так, наче ти не приваблюєш мене?

— Ні, — пошепки відповіла. Моя рука потягнулася вверх, і я знервована потерла пальцями свою шию. — Але ти зупинився у… самому розпалі.

У мене щоки запалали від сорому. Чому це все виглядає так, наче я прошу в нього про щось більше? А може, він і хоче цього? Хоче, щоб я просила його провести зі мною ніч? Я прикусила губу від цих думок.

— Я не хочу нашкодити тобі, – тихо пояснив Ян.

Я зітхнула, підійшла до нього та поклала свої руки на його плечі. Мені все ще чомусь було соромно, але я все одно глянула йому в очі.

— Ти не нашкодиш мені, – упевнено сказала. — Повір, я в порядку й повністю одужала.

Я злегка напружилася, коли відчула, як його очі ковзнули моїм тілом, а погляд зупинився на голих ногах. Звісно, він міг говорити усю ту дурню про те, що він не хоче нашкодити мені, але цей голодний погляд говорив зовсім про інше.

— І саме тому твої ноги тремтять на цих підборах? – Ян стиснув губи та похитав головою. – Ти неможлива, Олександро.

Він повільно присів униз, чому я дуже сильно здивувалася. Мої очі розширилися, коли я відчула його пальці на своїх щиколотках. Рукою я вперлася до його плеча, щоб не впасти. Ян тим часом розстібав ремінці на моїх босоніжках.

— Це комплімент? – спитала я, стримуючи свою усмішку.

— Можливо, — пробурмотів він.

Моя шкіра покрилася сирітками від відчуття його гарячого подиху десь трохи нижче коліна. Внизу живота зʼявилося дивне поколювання, а уява почала вимальовувати не зовсім пристойні картинки. На мить я уявила, як його губи торкаються моїх ніг, щоразу підіймаючись вище, як його голова зникає під подолами спідниці й… Ян підняв на мене свій погляд, наче прочитав мої думки. Я відчула, що мої щоки ще дужче почервоніли.

Коли він звільнив мої ноги від босоніжок, я прочистила горло та відвернулася від нього. Стало так ніяково. Він точно зрозумів, про що я думала! Щоб хоч якось зняти цю дивну сексуальну напругу між нами, я почала прогулюватися його кабінетом. Очікувала побачити щось вкрай цікаве, але тут не було абсолютно нічого.

Стілець посунувся, і Ян за моєю спиною опустився на гостьове крісло. Я ж підійшла до столу. Провела пальцем по темній дошці, шукаючи очима бодай одну згадку про нас.

— Де наша весільна фотографія? – спитала я, глянувши на Яна.

Він запитально підняв одну брову та схрестив руки на животі, зацікавлено спостерігаючи за мною. Я нахилилася вниз, впираючись ліктями до столу, а мій погляд усе ще був прикутий до його темних очей.

– Хіба ось тут… – я вказала пальцем на вільне місце на столі, – не повинна стояти наша фотографія?

– Наша фотографія? – перепитав він.

– Угу. У рамочці. Щоб усі жінки, які бувають у твоєму кабінеті, знали, що ти одружений.

— Про яких жінок ти говориш? — Ян потер свої губи вказівним пальцем, не зводячи з мене очей.

– Ну… Тих вродливих дівчат у спокусливих коротких сукнях, що танцюють у твоєму клубі. Сьогодні я встигла помітити тут багато красунь.

— Але їх ніколи нема в моєму кабінеті. Ти ревнуєш?

— М-м-м… – я знизала одним плечем. – Можливо.

Помітила, як кутики його губ злегка здригнулися. Він ледве стримував свою задоволену усмішку. Отже, йому подобався той факт, що я можу ревнувати його.

— А ти? — поцікавилася я. – Ти ревнуєш мене до інших чоловіків?

— Мабуть, мені треба було зламати руку твоєму тимчасовому кавалеру, щоб ти не задавала таких дурних питань, — серйозним тоном відповів він.

Я закотила очі та важко зітхнула. Трохи зморщила ніс і тихо буркнула:

– Ненормальний!

Ян з усмішкою хмикнув, і це змусило мене так само засміятися. Я похитала головою, відвела голову вбік і… завмерла, коли помітила на краю стола попільничку з недопалком. Я потягнулася до неї та насупилася.

— Що це? — спитала я дещо обурено. – Не знала, що ти палиш…

***
Ян, 30 років

У мене руки тремтіли, тому я до болю стиснув кухонну стійку. В голові раз за разом спливали спогади цієї ночі. У вухах знову почувся той голосний крик Олександри та її подальші ридання. Я не міг викинути цього зі своєї голови. Просто не міг.

– Чорт! – я підняв руки та почав хаотично бити ними по своєму черепі. – Чорт! Чорт!

Мені хотілося вибити абсолютно все, що сталося, але це було безрезультатно. Я не міг повернути час назад, не міг змінити те, що натворив, не міг виправити помилки.Я не знав. Ні чорта, бляха, не знав! І вона не сказала, а наче навмисно роздратувала та вивела мене з себе. Але це не виправдання. Ніколи ніщо не зможе виправдати того, що я зробив.

Двері до нашої спальної кімнати тихо зачинилися. Її кроки були ледь чутними, наче вона боялася зіткнутися зі мною. Але це було неминуче. І коли Олександра увійшла до кухні, з її вуст вирвалося схвильоване налякане зітхання. Я все ще стояв спиною до неї, бо мені було соромно дивитися їй в очі. Я відчував таку глибоку провину і водночас розумів, що ніколи не зможу загладити її.

— Мій батько смертельно хворий, — заговорив я до того, як вона б втекла.

Олександра не сказала нічого. Я сильніше стиснув пальцями кухонну стійку та зрештою подивився на неї. На її обличчі не було ні краплі співчуття. Навпаки, здавалося, ніби вона радіє цьому. І це, бляха, ранило мене.

— Він хотів цього одруження, — додав я холодно. — Я не хочу його засмучувати зараз, але я присягаюся, що дам тобі розлучення тоді, коли він помре.

Її погляд був порожнім. Вона дивилася мені в очі, але було таке враження, наче цей погляд проникав кудись крізь мене.

— Скільки? — спитала вона тихо.

— Що «скільки»? – я насупився.

— Скільки йому залишилося?

І знову ця байдужість в її голосі, наче черговий поріз тупим ножем по моєму черствому серці. Я знав, що їй буде все одно, але ця прихована радість за порожнім поглядом… Чорт, це було жорстоко!

— Рік-два, — відповів я. – Не більше.

— Думала менше, – пробурмотіла вона.

Ще одна зарубка в моєму серці. Здавалося, ніби шрами на моїй спині почали пекти. Я ледве стримався, щоб не почати дерти їх своїми нігтями.

— Але можеш не хвилюватися, Олександро. Цей шлюб не буде справжнім. І я даю слово, що більше ніколи не торкнуся тебе. Я підготував для себе іншу кімнату. У цьому домі ми з тобою будемо чужинцями, але на людях нам доведеться вдавати.

– Краще одразу пристрелитися, – буркнула дівчина.

Я окинув оком її тіло, сховане за шовковою нічною сорочкою. Вона помітила на собі мій погляд й одразу ж обійняла себе руками, намагаючись максимально прикритися. Я повернув голову вбік, щоб не бентежити її.

— Я не збираюся шкодити тобі. Ти не повинна боятися мене.

– Боятися тебе? – Олександра гірко засміялася. І цей сміх був на грані того крику, який я чув уночі. – Ти вже завдав мені найбільшого болю, Яне. Тобі залишається лише вбити мене. І я, чесно кажучи, буду рада, якщо ти зробиш це. А поки ти вагаєшся, я буду вдавати твою кохану дружину, щоб одного дня побачити твоє перекошене обличчя, коли ми підписуватимемо акт про розлучення. І дякую, що попередив про хворобу батька. Тепер я згораю від нетерпіння в очікуванні його смерті.

Я не міг більше цього витримуватися, тому різко зірвався. Олександра відскочила вбік. Її очі округлилися від страху, а тіло затремтіло. Але я не хотів їй шкодити. Я просто бажав утекти геть, якнайдалі від цього дому, в стіни якого просочилися її крики та ридання.

Того вечора я сховався у клубі з пляшкою віскі та пачкою улюблених батькових сигар. Я ніколи не розумів, чому він постійно труїть себе ними. Але сьогодні мені як ніколи захотілося отруїтися. Я викурив усю сигару попри свій кашель та їдкий дим, що всмоктувався у кожну клітинку мого тіла. А тоді я запалив ще одну, і ще… Дивлячись на горючий кінчик сигари, я забажав померти ще раніше, аніж мій батько…

***
— Інколи розслабляюся, – неохоче відповів Ян.

— І як? Допомагає?

— Не завжди.

Я відкинулася від столу та повільно попрямувала до чоловіка. Він не зводив свого голодного погляду з мого тіла. І коли я підійшла впритул до нього, то опустилася йому на коліна, обіймаючи руками його шию.

– Думаю, що знаю кращий спосіб, як розслабити тебе, — сказала я та звабливо прикусила нижню губу.

Його вуста розтягнулися в лінивій усмішці. Ян розслаблено поклав свою руку на мою ногу та почав лагідно погладжувати її.

– Ти намагаєшся мене спокусити? – грайливо спитав він.

– Ну, годі, Яне! – прошипіла я навпроти його губ. – Перестань пручатися. Інакше я почну думати, що у тебе є інша.

Я пискнула, коли він раптом своїми долонями стиснув мої стегна та притягнув мене до себе так, що наші губи майже торкнулися.

— Нема ніякої іншої жінки, – твердо сказав він таким тоном, що я не могла йому заперечити. – І ніколи не буде. У моєму серці є лише ти, Олександро.

Усередині щось клацнуло, і мої груди наповнилися приємним теплом. Я усміхнулася, торкаючись пальцями його вилиць і щік. Погляд карих очей зосередився на моєму обличчі. І було щось у них таке болюче та водночас ніжне. Здавалося, ніби моє серце от-от розірветься.

– Саш… – лагідно звернувся до мене Ян.

— Так? – мій голос звучав трохи схвильовано та тремтливо.

— Сходиш зі мною на побачення?

Це запитання спантеличило мене. Я завмерла на декілька секунд, а тоді розсміялася.

– Ти жартуєш? Ми одружені три роки, Яне. Яке ще побачення?

— Перше справжнє побачення, — пошепки відповів він з таким благальним виразом обличчя, що мої груди стиснулися.

— Враховуючи, що я нічого не памʼятаю, то так! Це буде наше перше справжнє побачення.

– То підеш? – перепитав чоловік.

— Піду, – відповіла я, кивнувши головою, а тоді легко поцілувала його в губи, щоб підтвердити свої слова.