Розділ 10

— Мені доведеться затриматися на роботі, — повідомив Ян за сніданком. – Сподіваюся, ти не образишся.

— Ні, не ображуся, — відповіла я та знизила плечима. — Повечеряю сьогодні сама.

— Але обіцяю, що завтра прийду вчасно, — додав він з теплою усмішкою на вустах. — Або можемо піти кудись в ресторан повечеряти. Удвох.

– Побачення? – я зацікавлено схилила голову вбік.

— Якщо ти хочеш, щоб це було побаченням, то це буде побачення.

Я не змогла стримати своєї усмішки. Ян підвівся та підійшов до мене. Він нахилився, щоб поцілувати мою щоку, а його рука ніжно лягла на моє плече.

— Побачимося увечері, — прошепотів чоловік наостанок.

Я провела поглядом його спину, що сховалася у коридорі. Сьогодні був вихідний, і він, як завжди, залишався у клубі довше. Щось відбувалося. Щось, що я повинна дізнатися. І насправді відсутність Яна дозволяла мені зробити таке, чого він явно не очікував від мене. Звісно, я не ображалася за те, що мій чоловік пропустить сьогоднішню вечерю. Навіть я планувала її пропустити…

Мій гардероб був доволі різноманітним. Окрім елегантних речей, які б точно оцінила моя матір, я також знайшла короткі спідниці та топи. Мабуть, колишня Олександра інколи тішила себе покупкою таких речей. Але чи вдягала вона їх? Я не була впевнена, адже на багатьох з них усе ще висіли етикетки.

Попри втрату памʼяті у мене все ж було уявлення про те, який зазвичай дрес-код у клубах. Тому я підібрала для себе коротку чорну спідницю та топ з блискучими срібними паєтками. Мій стан тепер уже дозволяв мені ходити на підборах, тож я взула блискучі босоніжки. Я не зовсім мала уявлення про те, як правильно фарбуватися, але навіть зробила досить непоганий макіяж. Після того, як підвела губи коричневим блиском, я взяла у руки маленьку сумочку та востаннє глянула на себе в дзеркало. Ідея, звісно, ризикована, але це поки був мій єдиний шанс дізнатися правду…

Це усе ще був той елегантний клуб, який я бачила минулого разу, але тепер він забитий людьми, які пили на барі та за столиками, а також танцювали. Загалом тут не було нічого незвичайного, але я хотіла побачити те, що ховалося у підвалі.

Потрібно лише знайти когось, хто провів би мене туди. Я помітила декількох чоловіків біля бару, що стояли в елегантних чорних костюмах. Вони не були схожими на тих, хто прийшов сюди випити та потанцювати. Набравшись мужності, я попрямувала туди та пробралася крізь натовп. Людей було так багато, та мені вдалося втиснутися між двома чоловіками. Я стримано усміхнулася, коли один з них глянув на мене. Вирішила не витріщатися, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Була велика ймовірність, що хтось тут може мене впізнати.

— Можна мені, – звернулася я до бармена, — ем… Коктейль!

— Який? – голосно спитав він, перекрикуючи музику.

— Не знаю! Просто коктейль…

Я намагалася усміхатися, хоч і розуміла, що схожа на ідіотку. Тільки проблема була в тому, що я дійсно не знала назв коктейлів. А якщо й знала, то не могла пригадати.

— Їй одну «Маргариту», — заговорив той чоловік, спираючись ліктями до барної стійки.

— О, дякую! – сказала йому я. – Ви мене виручили. Насправді я рідко випиваю, тому не дуже обізнана в усіх цих штуках.

Я мило засміялася, намагаючись зняти цю дивну напругу. Насправді я боялася і відчувала страх, адже фліртувати з незнайомцем, знаючи, що десь тут поряд мій чоловік — це було максимально неправильно. Але ж він сам винен, що не захотів розповідати мені правду!

— Вирішили трохи розслабитись? — спитав у мене незнайомець. Я запитально підняла одну брову. – Ну… Ви не так часто випиваєте, але сьогодні тут.

— О, так! Так, я захотіла трохи відпочити після важкого робочого дня, – збрехала я та втомлено закотила очі. — Ця робота витягує з мене усі сили, тому я подумала, що непогано було б розслабитися.

— Я вас прекрасно розумію.

Він подарував мені свою широку усмішку, а я так само усміхнулася йому у відповідь. Помітила, що бармен підсунув до мене коктейль. Але я не поспішала його пити, бо не була впевнена, що мені взагалі можна алкоголь на реабілітації після аварії.

— Може, нарешті познайомимось? — запропонував він.

— Звісно! — погодилася я, простягаючи йому свою руку. – Ем… А-а-ліса.

Вирішила не говорити свого справжнього імені, бо я не сприймала це знайомство як щось суттєве. Цей чоловік точно частий гість у клубі, тому він, думаю, зможе мені розповісти дещо цікаве.

— Ти часто тут буваєш? — поцікавилася я в Романа – так він представився.

— Насправді ні, — відповів чоловік. — Востаннє був тут, мабуть, декілька місяців тому. Я багато працюю, їжджу у відрядження.

— Зрозуміло, – я пригубила келих з коктейлем, вдаючи, що пʼю його. — А мені раніше не довелося тут бувати, хоча я багато чула про цей клуб. Знаю, тут є дещо цікаве у підвалі.

Я порухала бровами та нахилилася ближче до Романа, впираючись ліктями до барної стійки.

— Є, — він кивнув головою. — Але туди так просто не впускають.

– Що ти маєш на увазі?

Роман потягнувся до внутрішньої кишені піджака та витягнув звідти якусь картку. Він помахав нею перед моїм обличчям, з гордістю піднявши голову вище.

— Що це? – спитала я, насуплено звівши брови.

– Картка члена клубу, – задоволено відповів він. — Її не так легко дістати, але у мене є хороші звʼязки.

— Ого… Це аж так секретно, – тихо пробурмотіла.

— Без цієї картки тебе не впустять униз, – заговорив Роман, ховаючи її назад у кишеню.

— І ти… — я підсунулася ще ближче до нього. — Ти плануєш іти туди сьогодні?

Він блиснув своєю усмішкою, наче зрозумів мій натяк. Несвідомо Роман облизав кінчиком язика свої губи, розглядаючи моє обличчя.

– Хочеш бути моєю супутницею на цей вечір? — спитав він.

– Тільки якщо ти цього хочеш, — пошепки сказала я, звабливо усміхнувшись йому.

— Не знаю… — Роман удав, що задумався. — Це залежить від того, наскільки ти фартова.

– На сто відсотків, — упевнено сказала.

– Тоді, думаю, нам час іти.

Він зігнув свою руку в лікті, пропонуючи мені вчепитися за нею. Я знала, що це буде величезною помилкою, але все ж зробила це. Хай тільки Роман проведе мене в підвал, а тоді я просто втечу від нього. Він абсолютно не цікавив і не приваблював мене. Але я мусила його використати, хоч це і здавалося мені чимось трохи неправильним.

Чоловік вів мене вперед крізь натовп, доки ми не опинилися в майже порожньому коридорі. Уся моя сміливість почала поступово згасати. Я не була впевнена, що готова побачити правду. Але моя цікавість взяла верх над емоціями. Я непомітно втягнула повітря в легені та спробувала затримати дихання, щоб полегшити своє прискорене серцебиття.

Роман зупинився біля охоронця, що стояв перед ширмою. Він витягнув свою картку та передав чоловікові, який надто уважно дивився на мене. Я одразу ж опустила погляд униз, зосереджуючи увагу на блискітках на своїх туфлях. Краєм ока помітила, що охоронець просканував штрих-код з картки мого тимчасового кавалера. Він відсунув ширму, дозволяючи нам пройти. Роман повів мене вниз сходами, вкритими червоним оксамитовим килимом. Я йшла з ним, а коли озирнулася назад, то помітила, що охоронець говорив щось у свою рацію. Це здалося мені підозрілим і всередині зʼявилося дивне передчуття.

— Господи… — прошепотіла я, дивлячись на місце, що відкрилося перед моїми очима. — Це…

— Вражає, — сказав поруч зі мною Роман.

Я похитала головою, бо мене це зовсім не вражало, а насправді ж лякало. Я дивилася на ці столики з різноманітними настільними іграми, а тоді перевела погляд на залу з гральними автоматами. Це… Казино? Я здогадувалась, що Ян займається чимось нечистим, але це мене неабияк обурювало. Роман почав іти вперед, тягнучи мою руку, але я наче приросла до одного місця.