Уперше з моменту аварії я відчула в грудях відчуття дивного впізнання. Ця невелика кімната у бежевих тонах зі шторами приємного мʼятного кольору здавалася мені такою знайомою. Я провела пальцем по білому столику та зосередила свою увагу на сімейній фотографії в рамці. Тут були мої батьки та я в скромній рожевій сукні. Ми усі стояли на задньому дворі нашого великого дому. На моїх вустах була широка усмішка. Батьки усміхалися так само, але між нами всіма чомусь відчувалася напруга. Навіть ці посмішки не могли її приховати. На вигляд мені тут років пʼятнадцять. Мабуть, саме такою я була, коли ми вперше зустрілися з Яном.
— Це… — заговорив мій чоловік за моєю спиною.
— Моя кімната, – продовжила замість нього. — Я памʼятаю.
— Памʼятаєш? – голос Яна звучав напружено.
Я поставила рамку з фотографією на столик та обернулася обличчям до свого чоловіка, що непорушно стояв на порозі. Здається, все його тіло натягнулося від напруги. Навіть у цьому темному погляді зʼявилося щось схоже на страх.
— Це на підсвідомому рівні, – пояснила я, озираючись довкола. – Мій мозок не відтворює моменти з цієї кімнати, але всередині є дивне відчуття, наче я дуже добре знаю це місце.
— О! Це, мабуть, хороший знак, – тихо пробурмотів він. — Узагалі я хотів повідомити, що вечеря вже готова. Твої батьки чекають на нас.
Ян простягнув мені свою руку, пропонуючи піти з ним. Я востаннє окинула оком кімнату, а тоді попрямувала вперед, чіпляючись за його долоню.
Батьки запросили нас на вечерю, а я вже почувалася значно краще, тож ми, звісно, не відмовилися. Хоча насправді я дуже хвилювалася через цю зустріч. Попри родинний звʼязок з цими людьми мені було складно сприймати їх як своїх батьків. Можливо, здебільшого через те, що вони не надто цікавилися мною після аварії? Я краєм ока глянула на Яна, який допомагав мені спуститися на перший поверх. І знову я спіймала себе на думці, що без нього мені було б дуже складно впоратися з цим. Я на мить озирнулася назад, пригадуючи те дивне відчуття у своїй кімнаті. Чомусь я не відчувала цього в нашому з Яном домі, в нашій спальні…
– Усе гаразд? — його голос відірвав мене від думок.
— Т-т-так, – відповіла я та натягнуто усміхнулася йому. – Просто задумалася.
— Ти жила в цьому будинку двадцять один рік. Думаю, що він для тебе особливий.
— Шкода, що я нічого не памʼятаю…
Я намагалася усміхатися, коли ми підійшли до великого стола, за яким уже сиділи мої батьки. Ян відсунув для мене вільний стілець, і я опустилася на нього, стиснувши руки на своїх колінах.
— Щось роздивилась? – поцікавилася моя мама.
— Так, я була у своїй кімнаті. Вона здалася мені такою затишною.
— Ох, памʼятаю, як ми сперечалися через ті зелені штори, – мама з усмішкою похитала головою. – Хоч вони зовсім не підходили під інтерʼєр, ти чомусь уперлася, що хочеш саме їх.
– Мені досі здається, що вони ідеально підходять, – тихо сказала я, помічаючи на собі трохи дивний погляд мами.
— У тебе завжди був дещо дивний смак, — пробурмотіла вона.
Я не знала, як мені сприймати такі її слова. Це наче не звучало як пряма образа, але приємного тут теж було мало. Я перевела погляд на батька, що зосереджено розрізав стейк на маленькі шматочки. Здається, у їжі він був зацікавлений більше, аніж у нашій присутності.
— То як у тебе справи? – продовжила розпитувати мама. – Багато зараз замовлень?
Я покліпала очима, здивована таким запитанням. Не могла слів дібрати, тому просто відкрила рота, намагаючись щось придумати.
— У твого батька наступного місяця ювілей, — додала вона, елегантно надпивши червоного вина з келиха. — Я подумала, що якщо у тебе небагато замовлень, то ти б могла щось організувати.
— Які замовлення? – невдоволено буркнув поруч зі мною Ян. – Вона тільки нещодавно вийшла з лікарні.
— Так ще краще! – мама усміхнулася. — В Олександри буде достатньо часу.
Я помітила, що Ян поруч зі мною ще більше напружився. Здавалося, ніби його навіть розізлило прохання моєї мами. Я підняла свою руку та заспокійливо стиснула нею його долоню, що увесь цей час лежала на столі.
— Звісно! – погодилася я, намагаючись усміхатися. — Мені все одно рано чи пізно доведеться повернутися до роботи. Чому б не зробити цього вже? До того ж мені трохи нудно вдома.
— Олександро! – раптом ахнула мама, що я аж підстрибнула на місці. — Що з твоєю обручкою?
— А… А що з нею? – розгубилася я.
— Вона… Вона якась інша! – це звучало обурливо.
Мама насупилася, роздивляючись обручку на моєму пальці. Ян перевернув мою долоню так, що тепер його рука тримала мою.
— І знову мені доводиться нагадувати вам про те, що Олександра потрапила в аварію, – спокійно заговорив він. — Обручка пошкодилася, тож її довелося трішки підкоригувати.
Хоч Ян говорив спокійно, він дивився на мою маму так, що вона одразу ж замовкла. Щось у ній змінилося. Вона затремтіла, ховаючи свій погляд у тарілку.
– Я проти того, щоб Олександра уже зараз поверталася до роботи, – додав він. — Але якщо вона відчуває в цьому потребу, то я не буду заперечувати. Мені важливо, щоб вона займалася цим з власного бажання, а не через відчуття обовʼязку перед своїми батьками.
Не знаю чому, але слова Яна здалися мені приємними. Я усміхнулася та нахилилася ближче до нього.
– Усе гаразд, — прошепотіла йому. — Я хочу повернутися до роботи.
— Як скажеш, кохана.
Від цих слів мої груди наповнилися приємним теплом. Мені подобалося, що Ян так турбувався про мене, але водночас не заперечував моїм бажанням. Я справді хотіла знову працювати, і мені неабияк була потрібна його підтримка.
— Яне, — уперше за весь цей час заговорив мій батько, — є важлива розмова щодо клубу. Думаю, нам варто поговорити наодинці.
І якщо до цього моменту Ян здавався мені напруженим, то просто зараз ця напруга, здається, досягла максимальної точки кипіння. Він кивнув головою, відпустив мою руку та мовчки підвівся. Я спостерігала за тим, як мій батько та чоловік прямують до коридору, а тоді ховаються.
Насправді було багато речей щодо мого чоловіка, які мене хвилювали. Але його клуб… Він тривожив мене найбільше.
– Олександро, – лагідно звернулася до мене моя мама, – не хотіла говорити цього при твоєму чоловікові, але тобі не завадило б трішки краще подбати про себе.
– Що? – розгублено перепитала я.
– Волосся занадто довге, — почала пояснювати вона. — Було б непогано прибрати хоча б десять сантиметрів довжини. І твої нігті…
Я опустила погляд на свої руки та насупилася. На моїх нігтях не було лаку, але вони були абсолютно чистими.
— Необхідно зробити манікюр, — сказала мама. — Якийсь гарненький нюд. А ще ця сукня… Звідки вона взагалі взялася?
Мама трохи скривилася, дивлячись на мою шовкову сукню чорного кольору з принтом у квіти.
— Я купила її вчора, — тихо відповіла я та почала знервовано розправляти руками уявні складки на сукні.
– Люба моя, — співчутливо мовила сама, простягнувши до мене свою руку, — знаю, ти нічого не памʼятаєш, але я постійно казала тобі, що такі короткі сукні тобі не личать. Та ще й ці квіти… Завжди потрібно вдягати щось стримане та елегантне. Можливо, сходимо днями по магазинах?
Я здивовано підняла обидві брови, дивлячись на жінку, що мило усміхалася мені. Це нормально, що я дивним чином відчуваю відразу до своєї матері? Що я не можу сприймати її, як свою маму? Що…
— Мені треба відійти до вбиральні, — тихо пробурмотіла я, підводячись зі свого місця.
Але я не знала, де в цьому домі вбиральня, тому просто блукала коридором у пошуках місця, де могла б сховатися. Насправді я просто хотіла втекти. А ще зʼявилося величезне бажання повернутися до нашого з Яном дому. Там на мене ніхто не тисне і там мені, здається, краще…
– Якби я зважав на усі погрози, то ніколи б не став тим, ким є зараз, — почула знайомий голос свого чоловіка.
Я помітила неподалік злегка відчинені двері. Схоже, це був кабінет мого батька. Моє серце в грудях забилося швидше від хвилювання. Я піднялася навшпиньки та тихенько підійшла ближче, впираючись руками до стіни.
— Це вже не просто погрози, Яне, – нервово сказав мій тато. — Я упевнений, що скоро вони перейдуть до дій.
— Чому ти думаєш, що це його рук справа? – спитав Ян.
— Бо ти усунув його від справ. І всі встали на твій бік. Звісно, він злиться. Мабуть, жадає помсти. Вони вимагають, щоб я пішов у відставку.
— Нехай! – байдуже сказав мій чоловік. — У мене достатньо міцних звʼязків з потрібними мені людьми.
— Он як? — у голосі мого батька було чутно образу та гнів. — Кажеш, я не потрібен тобі?
Я сильніше притулилася до стіни, щоб краще почути.
— У тебе була домовленість з моїм батьком, а не зі мною. Він помер два місяці тому. До того ж… Скільки тобі?
— Шістдесят, – відповів той.
— Як на мене, ідеальний вік, щоб піти у відставку. Хіба ні?
– Як ти…
— Якщо вони хочуть, щоб ти пішов — ти зробиш це! — голос Яна був жорстким і холодним.
У мене шкіра покрилася сирітками від його тону. Я відчула дивний страх, адже це не був мій чоловік. Ні! Він ніколи не розмовляв так.
— У мене з тобою справ нема. Тож я не бачу причин рятувати тебе, – додав Ян і, як я зрозуміла, підійшов ближче до дверей. — Єдине, за що я тобі вдячний, — це за твою дочку. В усьому іншому мені на тебе начхати.
— Думаєш, тебе це омине? — кричав мій батько. — Думаєш, що зможеш обманути долю? Ні, Яне. Ні! Одного дня ти поплатишся за все. За все!
Я не могла більше цього слухати. Мої ноги тремтіли, і я буквально побігла коридором вперед. Інстинктивно мої ноги повели мене до дверей, і коли я відчинила їх, то опинилася у вбиральні. Я відчувала такий страх, що не могла ніяк заспокоїтися. А ще мені здавалося, що я ще більше заплуталася. Скільки ж таємниць насправді ховається за моєю втратою памʼяті? Я подивилася на себе в дзеркало та глибоко вдихнула. Не була впевнена, що хочу бодай щось згадувати…
Мене мучило питання з клубом, але я не наважувалася починати розмову про це. Після повернення Яна ми одразу ж поїхали додому. Усю дорогу мовчали, бо кожен з нас перебував у своїх думках. Я не знала, як спитати про щось справді важливе. А ще я не була впевнена, що він скаже мені правду.
— Яне? – звернулася я, прогулюючись у нашій спальні.
— Так? – спитав він, піднявши одну брову.
– Як тобі ця сукня?
Таке безневинне запитання, але для мене це було перевіркою на його чесність.
– Ця сукня? – пошепки перепитав Ян, ковзаючи поглядом по моєму тілу. — Напевно, найкраща за усі, що я бачив на тобі за… багато років.
— Колишня Олександра обрала б для себе таку сукню? – поцікавилася я, схиливши голову вбік.
Ян, здається, задумався. Деякий час він роздивлявся квіти на цій шовковій тканині, а тоді заперечливо похитав головою.
— Ні. Вона б ніколи не вдягнула таку сукню. Але та Олександра, в яку я колись закохався, точно обрала б її.
Я насупилася від його неоднозначних слів. Ян кліпнув очима, наче нарешті повернувся до тями. Він випрямився та глянув на мене.
– Ще є якісь життєво важливі запитання? — з усмішкою спитав чоловік.
— Так, – я кивнула головою, не відриваючи від нього свого серйозного погляду. – Я хочу знати, що відбувається у твоєму клубі насправді?
Ян напружився так, що мʼязи на його обличчя сіпнулися. Декілька хвилин він мовчав, ніби обдумував свої наступні слова, а тоді, як завжди, почав знервовано крутити годинник на своїй руці.
— Думав, ти спитаєш за туфлі, – тихо пробурмотів він.
— Я серйозно, Яне.
– Добре. Якщо серйозно, то тобі треба відпочити. У мене ще є декілька важливих телефонних дзвінків, тож я відійду на декілька хвилин. Ти не проти?
Але це не було запитання, адже Ян просто поставив мене перед фактом і вийшов з кімнати, не дочекавшись моєї відповіді. Я глибоко вдихнула, стискаючи свої пальці.
Гаразд, я сама дізнаюся, що він приховує від мене в тому клубі…