Розділ 8

Я не знала нікого, окрім Яна, тому хвилювалася, що почуватимуся зайвою на цій зустрічі з його друзями. Поки ми були лише вдвох, тож я розгублено озирнулася довкола. Попри те, що це звичайний вечір буднього дня, ресторан був майже повністю забитим.

— Ти вже обрала щось для себе? — голос Яна відірвав мене від розглядання інтерʼєру.

Я соромʼязливо усміхнулася та заперечливо похитала головою. Взяла у руки меню й почала гортати його в пошуках чогось смачненького. Але тут було стільки різноманітних страв, що очі розбігалися.

— Думаю, краще спершу дочекатися твоїх друзів, — сказала я. – Буде негарно, якщо ми повечеряємо до їхнього приходу.

Я відірвала очі від меню та підняла погляд на Яна. Помітила, що його вуста розтягнулися в дивній усмішці. Це спантеличило мене, тому я запитально підняла одну брову.

– Колишня Олександра сказала б те саме, — пояснив він.

— О! А ця колишня Олександра сильно відрізнялася від тієї, що сидить тут зараз? – спитала я, зацікавлено схиливши голову вбік.

— Ну… — Ян почав різкіше гортати сторінки меню. — Можливо, трішки.

Щось в його голосі було таке, що змусило мене напружитися. Я поклала руки на стіл та нахилилася ближче до нього.

— Ти сумуєш за нею? — тихо спитала, відчуваючи дивне хвилювання в грудях. — Знаю, вона була іншою. Мабуть, більш упевненою в собі, відвертішою, розкутішою. Можливо, вона навіть одягалася по-іншому та думала інакше. Усе це так складно, бо я… Я просто…

– Втратила памʼять, — підказав Ян.

— І себе, – прошепотіла ледь чутно. — Я втратила себе колишню. Памʼять може не повернутися, і я до кінця своїх днів буду цією загубленою Олександрою.

— Ні, не загубленою, – заперечив чоловік. Він потягнувся своєю рукою до мене та лагідно стиснув мою долоню на столі. — Ти будеш новою Олександрою. І я, мабуть, кохатиму тебе ще більше.

Я відчула, що зашарілася. На щоках зʼявився легкий румʼянець. Я усміхнулася та злегка притулилася до плеча Яна.

— Думала, що неможливо закохатися у мене ще більше, – пожартувала я.

— Я теж, – Ян усміхнувся мені. — Але, як виявилося, любити тебе сильніше — це ще прекрасніше.

Від цих слів у мене шкіра покрилася сирітками, а дихання збилося. Наші погляди зустрілися в довгому зоровому контакті. Очі Яна опустилися на мої губи. Здавалося, що він хоче поцілувати мене. Чесно кажучи, я була не проти отримати короткий поцілунок у щоку чи в губи. Але Ян, схоже, не з тих чоловіків, що проявляють свої почуття на публіці.

Поруч з нами хтось прочистив горло, і мій чоловік одразу ж відсунувся. Я підняла погляд на незнайомця в темному сірому костюмі. Його блакитні очі зацікавлено дивилися то на мене, то на Яна.

– Ти запізнився, – буркнув поруч зі мною Ян.

— Прошу пробачення, але ми їхали повільно, бо Діна зараз важко переносить швидку їзду.

— Хто… Що…

Я помітила, що у мого чоловіка мало щелепа не відвисла, коли якась брюнетка визирнула з-під плеча свого чоловіка. У неї було густе коричневе волосся з подовженим чубчиком, світлі очі, виразні риси обличчя і… дуже великий живіт.

— Якого… – бурмотів Ян. — Серйозно, Домініку? Хіба це не твоя колишня дружина?

— Так, — відповів той, допомагаючи їй сісти на стілець навпроти мене. – Моя колишня вагітна дружина.

— Востаннє, коли ми розмовляли, ти їхав в Італію, щоб розлучитися!

– Ну, ми розлучилися. Але, як бачиш, зʼявилися певні сюрпризи. Довелося трохи затриматися.

– Ага, і тому ти застряг там на два місяці. Хоча мені сказав, що це через роботу.

— Я хотів повідомити це особисто. — Домінік (як я зрозуміла) узяв свою дружину (чи колишню дружину?) за руку та з гордістю підняв голову вище. — У нас буде син.

– Мої, бляха, вітання! — фиркнув Ян, відкинувшись на спинку крісла.

Він похитав головою та втомлено потер своє чоло. Я не дуже розуміла такої його реакції на цю, як на мене, чудову новину.

– Вітаю! — сказала я з усмішкою. – Діти — це завжди так прекрасно. Який у вас місяць?

Вони швидко переглянулися між собою. Дівчина легко усміхнулася мені та відповіла:

— Майже восьмий.

— О, це… Це вже скоро. Я, до речі, Олександра.

— Ми… Гм, знаємо. Але зважаючи на твою ситуацію, думаю, нам варто знову познайомитися, — вона простягнула мені свою руку. — Діна.

— Дуже приємно, – сказала я, легко потиснувши її долоню.

Дівчина натягнуто усміхнулася мені та перевела погляд на свого чоловіка. Що ж, ця ситуація максимально незручна. Я глянула на Яна, що мало що не спопелив поглядом свого друга. Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного так, наче билися поглядами.

— Ви уже визначилися з іменем для дитини? — поцікавилася я, щоб хоч якось порушити цю мовчанку.

— Ну… В нас є декілька варіантів, – загорілася Діна. — І всі починаються на букву «Д».

— О, це цікаво.

— Ми подумали, що це буде нашою сімейною особливістю: Діна, Домінік і маленький «Д». Розумієш?

— Т-а-а-к, – я закивала головою. – Звісно, розумію. Це дуже круто.

— Мені теж так здалося, – вона мало не засяяла, широко усміхаючись. — І Домінік підтримав таку мою ідею.

— Звісно, він підтримав, – тихо пробурмотів поруч зі мною Ян.

Я майже була впевнена, що він закотив очі. Домінік похитав головою, а тоді почав підійматися.

— Гадаю, нам варто поговорити наодинці, – сказав він.

Ян деякий час продовжував сидіти, наче навмисно розтягував час. Зрештою він так само підвівся. Мої очі дивилися їм в спину, коли вони почали віддалятися.

— Куди вони пішли? — розгублено спитала я.

— Мабуть, якісь секретні розмови не для наших вух, – заговорила Діна. – Це вже не вперше. Вони швидко розберуться.

— Це трохи дивно.

— Що саме? — спитала дівчина.

– Поведінка Яна, – відповіла я та глянула на неї. — Він якийсь роздратований і грубий.

— А він хіба не завжди такий? – засміялася вона.

Але мені було не смішно. Я мовчки втупилася у неї поглядом, ігноруючи її дзвінкий сміх. Можливо, для інших Ян і був таким, але зі мною цей чоловік поводився зовсім інакше.

— Гаразд, – Діна перестала сміятися та прочистила горло. — Як ти почуваєшся?

— Добре. Зараз вже набагато краще.

– Жахлива ситуація. Домінік перший час навіть не розповідав мені про аварію, щоб я не хвилювалася. А ще втрата памʼяті… Це все насправді?

Вона нахилилася ближче до мене та підозріло примружила очі.

— Що ти маєш на увазі? – уточнила я.

— Ти ж не обманюєш?

Я здивовано підняла обидві брови, а тоді голосно засміялася. Боже, це запитання здавалося мені таким абсурдним.

— Навіщо мені обманювати про таке?

— Я не знаю, але є різні варіанти. Можливо, таким способом ти хочеш помститися Яну чи…

— Що? – мало не пирхнула зі сміху. — За що мені йому мстити? За те, що він турбується та дбає про мене? За те, що огортає своєю любовʼю та підтримує? Ти уявлення не маєш, що він робить для мене. Можливо, я й не памʼятаю нічого, але мені вистачає того, що я отримую зараз. Ян точно не з тих, хто бажає нашкодити мені. Він ніколи та ні за що не скривдить мене. І повір, я знаю його краще, аніж ти.

— Так, але… — Діна ще щось хотіла сказати.

— Розумію, у тебе, мабуть, надмірна емоційність через вагітність, – перервала її я. — Також ти відчуваєш потребу опікуватися усіма навколо, але я цього не потребую. У мене є мій чоловік, якому я довіряю.

— Це все дуже суперечить тому, що ти розповідала мені раніше.

— Я не памʼятаю цього! – сказала голосніше. — Не памʼятаю нічого з того, що було колись. Така моя доля, Діно. Жити в невідомості та миритися з новою реальністю. Але ця реальність подобається мені. Думаю, тобі не варто втручатися.

Вона зітхнула та неохоче відсторонилася. Деякий час ми мовчки сиділи й кожна з нас перебувала у своїх думках. Згодом повернулися наші чоловіки в компанії ще одного незнайомця та маленької дівчинки.

Вона чомусь одразу ж підбігла до мене й почала буквально вилазити мені на коліна.

— О… — розгубилася я. — П-п-привіт.

Вона нічого не відповіла. Дівчинка мовчки дивилася на мене своїми великими зеленими очима.

– Нагадай мені, як тебе звати, — попросила я.

Вона схилила голову вбік та покліпала. Її світлі брови злетіли вверх від здивування.

— То це секрет? – зацікавлено спитала.

Я здригнулася, коли чиясь рука обережно торкнулася моєї ноги. Але вся напруга зникла, як тільки я відчула на своїй шиї гарячий подих Яна.

— Вона не розмовляє, – прошепотів він мені на вухо.

Це мене здивувало та неабияк збентежило водночас. Дівчині на вигляд було років пʼять-шість. У такому віці вона б точно мала вже говорити. І на мить стало так сумно за неї. Вона притулилася до мене, а я лагідно погладила пальцем її ніжну щоку.

— Як її звати? — поцікавилася я в Яна.

— Єва, — відповів він.

— Хто вона тобі?

— Донька мого друга.

Я перевела погляд на незнайомця, що потягнувся рукою до Діни, щоб привітатися з нею.

— О, ти вагітна? – здивувався він. – Домінік не казав.

— Я сам не так давно дізнався, — тихо пробурмотів той.

— Що ж… Ем, вітаю! – чоловік глянув на мене. — Олександро, як ти?

— У порядку, – відповіла я.

— Ох, вибач за це, – він показав на свою доньку. — Вона завжди раніше сідала тобі на коліна. Їй подобалося, коли ти розмовляла з нею. Єво, ходи до мене? Краще не будемо турбувати…

— Усе гаразд! – швидко сказала я, обіймаючи дівчинку. – Вона може залишитися тут. Якщо хоче звісно.

Я запитально подивилася на неї, а вона усміхнулася мені та кивнула головою.

— Як твої справи з кавʼярнею? — поцікавився Ян у Платона — так було звати його друга.

— Гірше, аніж міг би уявити. Я ж вам розповідав, що там поруч пекарня? — усі кивнули головами, окрім мене. — Два роки ми намагалися її викупити, але власниця була вже старенькою і відмовлялася. Казали, що у неї нікого нема. Ми думали, що купимо приміщення після її смерті, але вона заповіла все якійсь своїй двоюрідній онучці. І ось вона приїхала, а з нею, як виявилося, неможливо домовитися. Вона просто нестерпна, буквально виносить мені мозок. Легше було б договоритися зі старою.

— Тобі щось відомо про цю «внучку»? — поцікавився Ян.

— Ні, – заперечив Платон. — Але я упевнений, що вона щось приховує. Думаю, треба нарити про неї інформацію, щоб потім натиснути на усі правильні кнопки. Потрібна твоя допомога.

Ян нічого не питав, не уточнював, а просто кивнув головою. Я ж опустила погляд на пальчики дівчини, що крутили мою обручку, вивчаючи всі кутики червоного діаманта. Мене здивувало, що він так легко погодився знайти інформацію про абсолютно незнайому дівчину. А ще мене лякало те, що він узагалі може це зробити. Але за цим столом, здається, нікого це більше не бентежило. Я прикусила нижню губу, відчуваючи, що починаю плутатися у своїх думках.