Розділ 7

«Ще один секрет…»

Ця думка переслідувала мене, коли я тягнула за ручку дверей, намагаючись відчинити їх. Але вони були замкненими. Це мене трохи здивувало, адже усі інші кімнати в домі були у вільному доступі. Чому саме ця? Так, вона знаходилася у кінці коридору на другому поверсі. Можливо, за цими дверима ховається якась нікому не потрібна комірчина. Може, там узагалі нема ремонту, але чомусь сам факт замкнених дверей бентежив мене.

Я нудилася в чотирьох стінах. Мій стан здоровʼя значно покращився, і це дозволило мені нарешті оглянути другий поверх. Я не просила Яна провести мені екскурсію, бо не хотіла його турбувати такими дрібницями. Він і так зі мною кожну вільну хвилину.

Але зараз, стоячи біля цих замкнених дверей, я навіть зраділа, що Яна тут нема. Звісно, він міг би пояснити мені, що ховається за ними, але я не була впевнена, що він дійсно скаже правду. Чомусь згадала, як декілька днів тому він показував мені свій клуб. Так, те місце було розкішним. Але мене досі турбувала та бордова ширма…

Я пройшла трохи далі й зупинилася біля великих відсувних дверей. Обережно потягнула за ручку, і вона з легкістю піддалася мені. У мене подих перехопило, а шкірою пробігся мороз. Це була найтемніша кімната зі всіх у домі. Не лише через її розташування, а й через те, що усі вікна були затягнені чорними шторами.

Я трохи невпевнено ступила вперед. Мої ноги чомусь тремтіли, а хвилювання підступило аж до горла. Та водночас зʼявилася неабияка цікавість. Це місце інтригувало та магнетизувало мене. Я не могла протистояти своїй зацікавленості, тому впевненіше увійшла всередину.

Мої ноги повели мене до найближчого вікна. Я відсунула одну важку та щільну штору, дозволяючи світлу потрапити в кімнату.

Мій погляд одразу ж зупинився на чорному фортепіано, що ховалося у кутку кімнати. Здається, Ян говорив, що раніше грав. Дивно, що він аж так заховав його від усіх можливих очей.

Я підійшла до фортепіано та обережно пальцем провела по кришці. За моїм рухом залишився довгий слід. Я злегка схилила голову вбік, продовжуючи вимальовувати візерунки. Тут було так багато пилу та жодних слідів від інших рук. Наче його не торкалися уже багато-багато років. Я обійшла інструмент, уважно роздивляючись кожну деталь. Обережно підняла кришку вверх, відкриваючи чорно-білі клавіші. У мене серце завмерло, а пальці затремтіли від дивного хвилювання.

А якщо… Якщо це таки моє фортепіано? Можливо, коли я доторкнуся до клавіш, то вони розбудять у мені певні спогади? Я глибоко вдихнула, відчуваючи страх. Мої спогади дещо лякали мене, але я все ж зібралася та легко пальцем натиснула на клавішу. У кімнаті пролунав гучний писк, який не викликав у мені нічого. Я натиснула на іншу клавішу, і цей звук виявився ще огиднішим. Моє тіло аж здригнулося від цих звуків. Схоже, це таки не зовсім моє…

Я пройшла кімнатою далі. Помітила в іншому кутку якийсь старий диванчик, на якому лежала маленька книжка. Я обережно взяла її в руку, зауважуючи пошарпаний корінець та пожовтілі сторінки. Це було старе видання казки «Маленький принц». Я насупилася, гортаючи сторінки. Подекуди можна було помітити висохлі плями. Навіть запах від книги був такий, наче у старій бібліотеці. Запитань побільшало. Я не розуміла, навіщо комусь зберігати таку стареньку книжку. До того ж вона лежала відкритою на дивані. Таке враження, наче її хтось читав…

У мене голова йшла обертом від усіх цих запитань та дивних таємниць. Але чи були це таємниці насправді? Я озирнулася довкола та помітила в іншому кутку стелажі з книгами. Підійшла туди й повільно провела рукою по корінцях. І, знову ж таки, усі були видані більш як двадцять років тому. Я потягнулася, щоб витягнути одну з товстих книг, як раптом почула за своєю спиною тихі кроки. Зʼявилося враження, ніби я тепер тут не одна. Тіло напружилося, серце почало битися швидше. Я повільно розвернулася та помітила Яна, що стояв у дверях і дивився просто на мене.

— Ох, це ти! – я знервовано усміхнулася. — Хіба ти не повинен бути на роботі?

— Прийшов раніше, бо нас запросили на зустріч, – відповів він. Я вирішила проігнорувати це його «нас». — Що ти тут робиш?

— Мені було нудно, тому я вирішила оглянути дім. Це… Це проблема?

Ян мовчав, а мені стало ніяково і надто бентежно. Тут ще й так темно, що це додавало надмірної напруги. Я зглитнула та опустила погляд на книжку, що досі тримала у своїх руках. Ян увійшов всередину, і я схвильовано всунула книжку в невелику щілину між іншими.

— Ні, не проблема, — уже спокійніше відповів Ян. — Просто це місце… Це кімната спогадів.

Я відступила вбік, коли чоловік підійшов до мене. Стиснувши руки за спиною почала знервовано хитатися на пʼятках. Ян рукою потягнувся до книжки, яку я поставила на стелаж.

— Чиїх спогадів? — поцікавилася я.

— Моїх, – відповів чоловік. Він показав мені на книжку у своїх руках. — «Маленький принц».

– Так, я бачила назву.

— Цю казку колись завжди читала мені мама, — Ян почав гортати сторінки, а на його обличчя зʼявилася легка усмішка. — Інколи її дратувало, що я постійно просив читати мені саме «Маленького принца». Вона намагалася зацікавити мене іншими казками, але потім все одно поверталася до цієї.

— Я знайшла її на дивані, – обережно сказала. — Вона була відкритою.

– Так, я інколи читаю.

— Дитячу казку? – з усмішкою спитала я.

Ян глянув на мене так, наче я сказала якусь дурницю.

– Це спогади, — повторив він тихо.

Чоловік закрив книжку та поставив її на стелажі окремо від інших книг. Мабуть, тут було щось ще, окрім того факту, що цю казку читала йому мама.

— Як щодо фортепіано? – поцікавилася я. — Воно завжди видає такий жахливий звук?

— Воно розладнане, — Ян випрямився та сперся до стелажа одним плечем.

– Чому ти не заміниш його?

Я уважно подивилася йому в очі, передбачаючи відповідь. Було в цій кімнаті щось таке таємниче, похмуре та водночас моторошне.

— Я не граю на ньому. Тобі може здаватися, що усі ці старі речі не мають жодної ціни, але для мене це далеко не про розкіш.

— Я вже зрозуміла, що тут твої спогади, — сказала я, повільно прогулюючись по кімнаті. — Але чи не здається, що тут занадто похмуро?

— Не у всіх спогади світлі та радісні, Олександро.

Я озирнулася на Яна та помітила, що уся легкість у ньому кудись зникла. Мені здавалося, що я досить добре знаю свого чоловіка, але щодня зʼявлялися нові таємниці, які заплутували мене ще більше.

— Ми ніколи не говорили про твоїх батьків, — я наважилася поговорити про це просто зараз. — Що з ними?

Ян напружився, наче йому не хотілося говорити про це. Але я не відступала та дивилася на нього в очікуванні відповіді. І коли він мовчав, я підійшла ближче, зупиняючись навпроти. Я хотіла, щоб Ян довіряв мені так само, як і я вірила йому.

— Батько нещодавно помер, — неохоче відповів чоловік. — Він деякий час хворів. Шансів на одужання не було жодних.

— А мама? — обережно спитала я.

— Померла, коли мені було девʼять, – Ян знервовано покрутив годинник на своєму запʼясті. – Нещасний випадок. Вона випала з вікна.

– Ох! – зітхнула я, вражена та спантеличена водночас.

Я відчувала потребу підтримати Яна. Боюся уявити, що він пережив, ховаючи свою матір, а потім і батька. Та ще й моя аварія та втрата памʼяті. Я підняла свою руку й обережно поклала її на його щоку. Помітила, що чоловік напружився від мого дотику. Він, здається, завмер, дивлячись мені в очі. Я ніжно погладила його по щоці та щиро прошепотіла:

— Мені так шкода…

***
Ян, 9 років

Я не міг збагнути, чому мама знову грає на фортепіано похоронний марш Шопена. Вона робить це вже три місяці. Колись тато казав, що зазвичай скорбота проходить за сорок днів. Але сьогодні був девʼяносто другий день, як мій брат помер. І моя мама продовжувала тужити та скорбувати. Я перевів погляд на книжку, що лежала поруч зі мною на дивані. Ні, я більше не просив маму читати мені її. Вона не робила цього ось уже девʼяносто два дні. І стільки ж часу вона проганяла мене, коли я підходив до її фортепіано. Раніше вона вчила нас з братом грати, але тепер поруч з нею на лавці стояла його іграшка. Для мене там місця не залишилося…

Я поклав книжку собі на коліна та продовжив читати самостійно. Мені подобався «Маленький принц» за те, що там не було ідеального світу, як в інших казок. І лиходіїв не треба було розгадувати, адже вони ховалися у кожному. Але мене захоплювала турбота Маленького принца про свою троянду. У мене не було троянди, як у нього, але якби вона зʼявилася, то я б так само оберігав її під ковпаком.

— Тобі смішно? – голос мами відірвав мене від читання.

Я стиснув пальцями книжку та підняв свій переляканий погляд на неї. Це була не та ніжна та турботлива жінка, яку я знав. Щось у ній змінилося. Доказом цього були синяки на моєму тілі, сховані за шарами одягу. Після кожного побиття вона плакала, просила пробачення та благала мене не розповідати про це батькові. І я слухався. Терпів її гнів, а потім мовчав, сподіваючись, що одного дня моя турботлива мама повернеться. Що колись вона знову сяде на диван поруч зі мною та почне читати казку. Що нарешті прибере іграшку брата та дозволить мені зіграти з нею на фортепіано.