Розділ 6

***
Ян, 30 років

— Оголошую вас чоловіком і дружиною! — ці слова вдарили мене, приводячи до тями. — Наречений, ви можете поцілувати наречену.

Мій погляд опустився на пухкі вуста Олександри, сховані від мене за шаром прозорої фати. Мені навіть не варто було дивитися їй в очі, щоб бачити, як сильно вона боїться. Навіть її руки тремтіли у моїх міцних долонях. Дівчина напружилася усім тілом, передчуваючи те, що відбудеться далі. Я відпустив її руки, а тоді обережно пальцями спіймав нижню мереживну частину фати. Це була єдина річ, яка відділяла нас. Я підняв її, відкриваючи красиве обличчя дівчини — тепер моєї дружини. З вуст Олександри вирвалося тихе зітхання, схоже на схлип. Вона не була схожа на щасливу наречену, а я не був схожий на хорошого для неї чоловіка. Точно не після того, як вона зрадила мене. Здавалося, усі запрошені гості бачили це у наших напружених поглядах. Але яке їм до того діло? Я отримав те, що хотів, а Олександра… Вона змириться, прийме мене, закохається, народить наших дітей… Зрештою, вона вже повʼязала своє життя зі мною. І їй варто бути вдячною за те, що я прийняв її після зради.

Вона підняла на мене свій боязкий погляд, але тепер у ньому зʼявилося ще щось. Це було схоже на чистий біль та глибоку ненависть. Гаразд, цієї ночі це буде взаємно…

Я подарував їй свою похмуру переможну посмішку, а тоді нахилився, торкаючись губами до її холодних тремтливих губ. Це був наш перший поцілунок…


***
Його губи обережно торкнулися моїх, і я несвідомо заплющила очі. Обережно поклала свою долоню на його щоку, насолоджуючись легким поколюванням короткої щетини. Він сильніше обійняв мене за талію, притягуючи ближче до себе. Я ахнула від несподіванки, а Ян, скориставшись моментом, поглибив поцілунок. У мене, здається, сталася коротка зупинка серця, бо інакше я не могла пояснити те, що воно почало пропускати удари. Тілом пройшлося приємне поколювання, аж до кінчиків пальців на ногах. Я не знаю, скільки ми цілувалися, але це було на межі. В один момент здавалося, що ми здеремо одне з одного одяг та потонемо в цих мʼяких простирадлах, а в інший — усе було так солодко та ніжно, що майже нереально.

І коли нам обом забракло дихання, ми нарешті змогли відірватися. Ян притулився своїм чолом до мого, важко дихаючи. Мої очі все ще були заплющеними, а на губах заграла соромʼязлива усмішка.

— Комусь завтра вранці йти зі мною на роботу, — нагадав він пошепки. – Думаю, тобі варто поспати. Добраніч!

— На добраніч, – прошепотіла я у відповідь.

Ян востаннє сильно поцілував мене в губи, а я обійняла його обома руками та глибоко вдихнула, поринаючи в сон…

У мене мало щелепа не відвисла, коли ми увійшли в розкішний клуб. Зовні він особливо не вражав, але всередині… Я озирнулася довкола, зауважуючи темні столики та коричневі шкіряні диванчики. Великі люстри, багато світла, до блиску натерта підлога і дуже-дуже великий бар. Він займав більшу частину цієї зали. Над барною стійкою висіли келихи, а позаду знаходилася шафа з різноманітними варіантами алкоголю.

— Вау! — не стримала свого захвату.

Краєм ока помітила, що Ян усміхнувся одним кутиком губ. Я відпустила його руку, щоб пройти трохи далі. Мені так і хотілося торкнутися пальцями цих золотистих візерунків на стінах.

— Це…

— Розписано вручну, — сказав Ян, наче прочитав мої думки.

— Ого! Я очікувала побачити щось красиве, але це перевершило будь-які мої очікування.

— Щоб відкрити такий клуб пішло багато років.

— Розумію! Він такий розкішний, що… Це дивно, що у мене по тілу бігають мурахи?

Я озирнулася на Яна, зауважуючи на його обличчі дивну усмішку. Такої я ще ніколи не бачила. Можливо, колись, але точно не за останній місяць.

— Що таке? — поцікавилася я, коли він підійшов до мене.

Я поклала свої руки на його груди, дозволяючи Яну обійняти мене. Темні очі блукали моїм обличчям. Було в них щось таке, що змушувало мої коліна підгинатися.

— Нічого, – відповів він. — Просто милуюся своєю дружиною у своєму клубі.

— Хтось, здається, виграв це життя, — пожартувала я.

— Колись я мріяв про свій клуб, – сказав Ян серйозним тоном, — а потім у моєму житті зʼявилася дівчина з дерева. Я почав мріяти про неї. Мабуть, навіть більше, ніж про клуб.

– Але тепер у тебе є і клуб, і дівчина з дерева, – усміхнулася я, бігаючи пальцями по грудях чоловіка.

— Ніколи б не подумав, що мені так пощастить.

— Думаю, мені теж пощастило з тобою.

– Думаєш? – перепитав Ян, піднявши одну брову.

Я кивнула головою. У мене направду не було нікого. За цей час мама інколи телефонувала, але це здебільшого були розмови про моє самопочуття. І я почувалася такою загубленою, що не могла сприймати ту жінку своєю мамою. Батько узагалі не звʼязувався зі мною. І друзів, здається, у мене не було. Все моє життя буквально складалося з мого чоловіка. А якби він кинув мене після аварії? Якби злякався моєї втрати памʼяті? Але Ян не зробив цього. Він був зі мною з першого дня, допомагав у всьому, турбувався про мене.

— Я не знаю себе зовсім. Не знаю, якою була раніше, але ти допомагаєш мені далі жити. Інколи мені важко, а ще я відчуваю страх.

– Страх?

– Моментами думаю про те, що боюся згадувати про своє минуле. Можливо, насправді воно було не таким вже і хорошим? Може, доля дала мені шанс змінити своє життя, розпочати нову сторінку? Розумію, це дуже жорстоко, але… У мене таке відчуття, що все йде максимально правильно. Так, як воно мало бути завжди. І я справді рада, що ти поряд зі мною. Не знаю, що робила б без тебе. Мені було б набагато важче.

— Я завжди буду поруч, — пообіцяв Ян, глянувши мені в очі. — Стільки, скільки ти цього захочеш.

Його слова зігріли мене, і я знову ледь не розтанула перед ним. Ян схопив мене за руку, перелітаючи наші пальці, а тоді повів уперед. Ми пройшли невеличким коридором та опинилися, як зрозуміла, у VIP-залі. Тут усі столики були схожі на загороджені кабінки, що дозволяло відвідувачам за потреби усамітнитися. І знову ці розкішні диванчики, на які мені так і хотілося сісти. Але я не поспішала, а дуже добре вивчала усе. Мені було по-справжньому цікаво зазирнути в кожен куточок.

— Чому тут зовсім нема людей? – поцікавилася я, озираючись довкола.

За увесь час перебування я помітила лише охоронців та одного бармена на головному барі. Навіть офіціанток не було, не кажучи вже про відвідувачів.

– Бо клуб відчиняється о сьомій, – відповів Ян. — Але всі розваги розпочинаються ще пізніше.

— О! То це… Це нічний клуб?

– Щось типу того, – неохоче пробурмотів Ян.

— Отже, мені треба прийти сюди тоді, коли клуб буде відчинений.

Ми знову вийшли в коридор, і тепер мою увагу привернула велика бордова ширма, що закривала сходи вниз. Я очікувала, що Ян поведе мене туди, але він почав іти в протилежний бік.

— Що… Що там? – спитала я, озираючись назад. — Що за тією ширмою?

— Підвал.

Це було сказано надто різко, навіть трохи роздратовано. Я насупилася. Навіщо комусь ховати вхід до підвалу?

– І все? — продовжила розпитувати.

– Комірчина з господарськими товарами, алкоголем та іншими дрібницями для клубу. Нічого цікавого! – відмахнувся Ян.

Але мені так не здалося. Усередині зʼявилося дивне передчуття, наче він щось приховує від мене. І, здається, уперше за цей час я засумнівалася у щирості свого чоловіка.