Розділ 5

Перші два тижні Яну чудово вдавалося дотримуватися своєї обіцянки. Він щодня повертався до шостої, і ми вечеряли разом. Але сьогодні щось пішло не так. Я стиснула свої руки та підняла погляд до підлогового годинника, стрілки якого показували уже далеко за шосту.

Мої очі опустилися на повні тарілки та страви, до яких ніхто не торкався. Мені чомусь стало неприємно та образливо. Сьогодні вперше за той час, що я прокинулася у лікарні, у мене зʼявилося бажання причепуритися та вдягнути сукню. З кожним днем мені ставало краще, і я починала поступово відкривати свій жіночний бік. Я навіть Олену попросила піти раніше, запевняючи, що зі мною все гаразд. Я просто хотіла провести більше часу наодинці з Яном. Інколи він обіймав мене вночі, а інколи — віддалявся. І хоч ми спали в одному ліжку, мій чоловік ні разу не поцілував мене. Я вже мовчу про щось більше…

Двері грюкнули. Я почула шум у передпокої. Мій погляд одразу ж помітив Яна, що увійшов до вітальні. У нього не був винуватий вигляд обличчя. Для нього це все було нормальним, але я чомусь дуже сильно злилася.

— Ти запізнився, – сказала я.

Мій голос звучав відверто невдоволено. Мабуть, Ян це помітив, бо зупинився на півдорозі. Він глянув на годинник, а тоді перевів погляд на стіл та на мене.

— Зʼявилися невідкладні справи на роботі, — пробурмотів він.

— Ти не попередив.

Його брови розгублено зійшлися. Чоловік зробив ще декілька кроків в мій бік та зупинився в іншому кінці стола.

— Я не думав, що у цьому є потреба.

— Ти жартуєш? Ми домовилися щодня вечеряти разом! І ти обіцяв повертатися з роботи до шостої, — дорікнула я.

– Гаразд, пробач, — видихнув він. — Я й уявлення не мав, що ти образишся. Не думав… — Ян запнувся, опустив голову вниз та чомусь дивно посміхнувся. — Не думав, що ти узагалі зважатимеш на це.

— Як я можу не зважати, якщо ти не виконав своєї обіцянки?

Він глянув на мене, схиливши голову вбік. Я вчепилася пальцями за край стола, дивлячись на нього у відповідь.

— У своє виправдання скажу, що моє запізнення не таке вже і значне. Усього лише сорок хвилин.

— Так, — я кивнула головою. — Усього лише сорок хвилин… Але знаєш, мені за цей час очікування перехотілося їсти. Апетит зник.

Я почала підійматися та помітила, що він напружився. Було зрозуміло, що сьогоднішня вечеря зруйнована. Можливо, моя поведінка була дещо дитячою, але я подумала, що такі питання потрібно одразу вирішувати. Не хотілося б мені щодня сидіти по сорок хвилин наодинці в очікуванні свого чоловіка.

— Піду до себе, – повідомила я, крокуючи повз нього.

— Чекай! — Ян схопив мене за руку, зупиняючи. Я підняла на нього свій погляд, але зауважила, що його очі не дивилися на моє обличчя. Вони блукали моїм тілом, детально вивчаючи його. — Ти… Ти вдягнула сукню?

Мені здалося, що йому мало мову не відняло. Це була саме та реакція, яку я очікувала отримати від нього. Мене розпирало усередині від відчуття гордості, але зовні я продовжувала тримати байдужий вигляд.

— Даремно, як виявилося, — ображено буркнула.

— Ні! – заперечив він. – Звісно, ні! Якби я знав, що ти тут чекаєш на мене в цій розкішній червоній сукні, то вже давно б приїхав. Просто раптово зʼявилися справи, і я…

– Забув? — підказала, піднявши обидві брови.

Ян скривився, наче йому було соромно зізнаватися в цьому. Його хватка на моїй руці ослабла. Тепер він ніжно тримав мою долоню, погладжуючи шкіру великим пальцем.

— Забув, — визнав він, винувато стиснувши губи. — Але присягаюся, що це було вперше та востаннє.

– І якщо раптом тобі доведеться затриматися, то ти обовʼязково попередиш мене, – додала я.

– Обіцяю.

Я стримала свою усмішку, хоча мені направду хотілося усміхнутися. Ян підійшов на пів кроку ближче так, що тепер ми стояли майже впритул.

— Обережніше з червоним, Сашо, — тихо сказав він. Я легко затремтіла, адже раніше Ян не називав мене так. — Бо коли ти вдягаєш його, то я стаю надто мʼяким.

— Хочеш сказати, що червоний — це твоя слабкість? – спитала я та чомусь потягнулася до його обличчя.

Чоловік підняв праву руку та лагідно поклав свою долоню на мою щоку. Від цієї ласки у мене серце в грудях забилося швидше.

— Гадаю, це ти, – прошепотів Ян. Його великий палець легенько потер мої губи. — Ти — моя слабкість.

Я мало на калюжу не перетворилася від цих слів. І вся образа раптом кудись зникла. На душі стало так тепло та затишно. Я дозволила собі усміхнутися, а тоді обережно притиснулася до Яна своїм тілом. Погляд темних очей вивчав моє обличчя. Мабуть, він помітив, що я навіть мінімальний макіяж зробила для цього вечора.

— Я хочу, щоб ти показав мені свою роботу, — сказала я, впираючись долонями до його грудей.

– Щ-щ-що? – Ян, здавалося, відверто розгубився.

– Що таке? — тихо засміялася. — Мені цікаво, чим ти займаєшся у своєму елітному розкішному клубі.

– Тобі цікаво… – повторив він задумано.


***
Ян, 30 років

— Тільки прийшла сюди, а вже ненавиджу це місце, — бурчала Олександра, сидячи на диванчику поряд зі мною у ВІП-зоні мого новенького клубу, який от-от мав відкритися.

— Потерпиш один вечір, — байдуже сказав я, втупивши погляд у початкове меню.

— Якого чорта ти взагалі притягнув мене сюди?

– Бо ти погодилася вдавати мою щасливу закохану дружину перед іншими людьми, — нагадав я крізь стиснуті зуби. — А через пʼятнадцять хвилин на нас чекає важлива зустріч.

Вона голосно фиркнула та відвернулася від мене. Краєм ока я окинув її тіло в цій вузькій чорній сукні, що досягала їй до колін. Погляд ковзнув цими довгими засмаглими ногами, що знервовано відбивали ритм від підлоги. Олександра завжди хвилювалася та злилася поруч зі мною, але зазвичай вона втікала за першої ж нагоди. Та зараз вона розуміла, що застрягла в моїй ненависній компанії мінімум на годину. Це більше, аніж ми коли-небудь залишалися разом після нашої шлюбної ночі.

Я відвів погляд і спробував зосередитися на чомусь іншому, щоб не згадувати ту не зовсім приємну ніч.

— Знаю, тобі це не подобається, — мій голос звучав грубо і холодно, — але прояв бодай краплю терпіння та поваги.

— Поваги? – Олександра різко подивилася на мене та їдко засміялася. – За що мені тебе поважати? За те, що зробив з мене свою бранку?

— Ти моя дружина.

— Це майже одне й те саме!

Я починав злитися. Вона завжди була такою категоричною у своїй ненависті, що це дратувало. Я не тримав її насильно у нашому домі, але наше одруження, як виявилося, узагалі було для неї рівнозначне увʼязненню.

– Твій батько видав тебе за мене, — я намагався тримати спокій.

— Продав як дешевий товар! – прогарчала вона, нахилившись до мого вуха. — Як непотріб, який можна ось так просто всунути комусь в руки! Без згоди!

— Тебе ніхто не катує, не бʼє та не кривдить. Перестань вдавати з себе мученицю, коли насправді це далеко не так. Я достатньо лояльний до тебе, тому залиш цю свою ненависть для когось іншого.

— Я ненавиджу сам факт нашого одруження, Яне. Вибач, але ти єдиний, хто заслужив на таку честь, — сказала вона сарказмом.

Я сильніше стиснув у руках меню. Мені захотілося розірвати його на малесенькі частинки, бо це все… Це було не те, чого я очікував від нашого шлюбу. І Олександра вже далеко не та усміхнена дівчинка з саду, в яку я колись закохався.

— Ти знаєш умови розлучення. Я обіцяв, що дам тобі його після смерті свого батька. І я дотримаю свого слова.

– Не можу дочекатися, коли це станеться, — буркнула вона.

Ці слова були схожими на удар. Я любив свого батька, цінував його. Він був усім для мене після того… Після того, що сталося з усіма іншими. Але Олександра… Я не міг повірити, що вона так сильно бажає смерті хворому чоловіку. І все заради того, щоб якнайшвидше розлучитися. Це занадто жорстоко. Занадто…

Я кинув меню на стіл та різко підвівся на ноги. Олександра миттю відсунулася, перелякана та схвильована.

— Думаю, тобі варто стулити свого рота, — сердито сказав я, стримуючи свій гнів. — І підготуйся грати роль щасливої дружини, кохана!

Вона скривилася від того, як я назвав її, а я подарував їй свою похмуру посмішку. Розвернувшись, я попрямував до бару, де налив собі чистий віскі…


***
— То що скажеш? — нетерпляче спитала.

Ян кліпнув, наче нарешті повернувся зі своїх глибоких думок.

— Як щодо завтра? – запропонував він.

Я не стрималася та усміхнулася ще ширше. Коротко кивнула головою на знак згоди. Ян обережно обійняв мене, торкаючись своїми губами до моєї скроні.

— А тепер повечеряймо, бо я страшенно голодний…

Мені уже не була потрібна допомога, щоб помитися, але на мить я подумала про те, щоб обдурити Яна, аби він знову покупав мене. Та потім я збагнула, що це буде вкрай несправедливо після всього, що він зробив для мене.

Світло в спальні вимкнулося, а матрац поруч зі мною прогнувся. Я відчула тепло Яна, коли чоловік потягнувся до мене, щоб обійняти однією рукою. Він завжди робив це дуже обережно, наче боявся зламати мене.

— Яне, — пошепки звернулася я та заворушилася в його обіймах, — тобі не обовʼязково бути зі мною таким лагідним. Я ж не кришталева.

Він нічого не сказав, лише зарився носом у моє волосся, вдихаючи запах. Я обернулася до нього обличчям так, що кінчики наших носів майже торкнулися. Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного, глибоко дихаючи одним повітрям. Я відчула, як його пальці ковзнули моєю спиною, розбуджуючи метелики в животі.

— Мені подобається, коли ти торкаєшся мене, — пошепки зізналася я.

Ян ліниво посміхнувся мені, а його очі блиснули в цій темряві.

— Я серйозно, — додала я, впершись долонями до його грудей. — І останнім часом я багато думаю про те…

Я зніяковіла під його пильним поглядом, тому опустила очі вниз.

— Про що? – Ян підштовхнув мене продовжувати.

— Про те, що хочу, щоб ти поцілував мене, — зізналася я пошепки. — І я постійно уявляю твої руки на своєму тілі. Знаю, ти думаєш, що я не лише втратила памʼять, а ще й збожеволіла, але…

– Але?

— Я можу розуміти свої почуття. І я впевнена у тому, чого дійсно хочу… — Боже, мої щоки падали! — Будь ласка, не змушуй просити тебе про поцілунок.

— Ніколи б не подумав, що ти робитимеш це, — прошепотів він, продовжуючи водити пальцями по моєму тілу.

— Ти хочеш? — спитала я, затамувавши подих.

— Хочу, – вирвалося з його губ.

Це був так тихо, так боязко, так невпевнено… Я ще ближче підсунулася що нього. Наші губи в цій небезпечній близькості майже торкалися, але це не було повністю те, чого я відчайдушно хотіла.

— Поцілуй мене, – попросила я…