Розділ 4

Тієї ночі мій чоловік залишився зі мною, але вранці я не застала його поруч, коли прокинулася. Натомість у будинку мене зустріла Олена — моя тимчасова помічниця та медсестра. Вона виявилася милою та напрочуд приємною жінкою з надзвичайними ямочками на щоках. Ми одразу ж порозумілися, але вона все ще залишалася чужою для мене.

Я не знала, чим зайнятися, тому вирішила оглянути дім. Сил у мене вистачило лише на вітальню. Тут був великий диван, журнальний столик, один високий комод і гігантський телевізор на стіні. Я обійшла вітальню довкола декілька разів, але так і не помітила жодного весільного фото. Ні в спальні, ні тут не було й найменшої згадки про той день. Я хотіла спитати в Олени, чи знає вона, де знаходяться альбоми з фотографіями, але ж жінка лише сьогодні зʼявилася в цьому домі. Звісно, вона не знає…

— Ваш обід, – сказала Олена, відриваючи мене від розглядання якогось журналу, який я знайшла на тумбочці під телевізором. Насправді я гортала його вже вдесяте, тому встигла запамʼятати усі сторінки. – Ян Любомирович сказав, що ви ще слабка, тож я принесла його сюди.

— Думаю, що змогла б дійти до кухні, — стримано мовила я.

— Звісно, але вам краще не перенавантажувати себе та берегти сили. — Олена поставила тацю на журнальний столик поруч зі мною. — Тут картопляне пюре та запечена риба з овочами. Ваш чоловік запевняв, що ви обожнюєте рибу.

— Мабуть, це дійсно так.

У мене мало слина не потекла з рота, коли я дивилася на це підсмажене філе. Мій апетит був не дуже хорошим, але просто зараз я не могла стриматися та вхопила в руку виделку.

— Вам потрібна допомога? – поцікавилася Олена.

— Ні, дякую, – заперечила я. – Ви можете іти.

Мені сподобалося насолоджуватися їжею в тиші, але чомусь я пригадала те, як турботливо Ян годував мене в лікарні. Він так добре знав мої вподобання, що це неабияк дивувало. І Ян таки мав рацію. Рибу, як виявилося, я справді обожнювала, адже зʼїла усе, що лежало на тарілці.

Олена доволі непогано дбала про мене. Я не могла скаржитися, але мені було надто нудно. Майже увесь день я провела на дивані, оглядаючи чотири стіни. Мені хотілося піднятися на другий поверх та роздивитися детальніше всі кімнати. Але поки мій стан не дозволяв мені цього зробити.

Я уже встигла помитися з допомогою Олени та навіть перевдягнулася в нічну сорочку. Годинник відбив десяту вечора, а мій чоловік досі не повернувся. Моя доглядальниця намагалася переконати мене лягти в ліжко, але я вперлася, що дочекаюся Яна. Тож увесь цей час я знову ж таки сиділа на дивані. Мій погляд зупинився на екрані телевізора. Я могла б увімкнути собі якийсь фільм чи серіал, але просто не знала, як це зробити й що взагалі мені подобається.

Вхідні двері відчинилися, і я підстрибнула на місці. Олена побігла до передпокою, а я випрямилася на дивані. Почувся тихий голос жінки, а тоді заговорив Ян. Я не могла розібрати, але згодом двері зачинилися. Здається, Олена пішла додому.

Моє серце схвильовано забилося в грудях, коли почулися важкі кроки, що наближалися до вітальні. Ян зупинився в проході з дивним виразом обличчя. Він подивився на мене, на диван, а тоді підняв очі до вимкненого телевізора…

***

Ян, 31 рік

Не встиг я увійти в дім, як з вітальні почулися гучні звуки. Я швидко прокрутив у голові дати. Здається, сьогодні пʼятнадцяте число. Я видихнув і попрямував до вітальні, уже знаючи, що побачу там. Вона завжди це робить… Кожного пʼятнадцятого числа дивиться свій улюблений сопливий фільм. Я зупинився в проході, зосереджуючи увагу на темному волоссі Олександри. Вона не озирнулася і не сказала мені ні слова. Її погляд був прикутий до екрана телевізора, де якась парочка закоханих сварилася.

Я видихнув та пройшов повз диван, прямуючи на кухню. Олександра вдала, що мене тут нема. Ми уже рік були одруженими й щодня ця прірва ставала глибшою, а стіна між нами – товстішою.

Я вже давно не питав у неї, чи вечеряла вона, чи не хоче раптом випити зі мною, чи не хоче глянути щось інше… На усі свої запитання я завжди отримував категоричне коротке «ні», тож з часом збагнув, що нема сенсу налагоджувати щось між нами. Не можна склеїти те, що вже давно розбито. Не можна полагодити те, що назавжди зламано.

Холодна вода не замінила мені склянки такого бажаного віскі. Але я відчув дику потребу змочити горло. Я осушив склянку повністю, ігноруючи дивний запах сиру, що зʼявився на кухні. Через шум телевізора я майже нічого не чув, але писк з мікрохвильової печі неможливо було не почути.

– Господи! – скрикнула Олександра, коли мало не врізалась у мене.

Вона одразу ж перелякано відступила вбік та знервовано провела долонями по своїх легінсах.

— Ти налякав мене, — пробурмотіла дівчина.

Вона так не хотіла на мене дивитися, що навіть не помітила, що я не пішов до свого кабінету, як зазвичай, а звернув до кухні.

— Захотілося води, — пояснив я, хоча в цьому не було сенсу.

У цих непотрібних розмовах, у наших стосунках, у нашому нестерпному спільному проживанні — ні в чому не було сенсу. Точно не тоді, коли вона так сильно ненавидить мене.

— Ти… — Олександра перелякано зглитнула. — Ти заступив мікрохвильову піч.

Вона дивилася будь-куди, але не на мене. Я був їй огидним, хоча ніколи не вважав себе страшним чи потворним. Але вона зробила мене таким. Спочатку спотворила моє кохання до неї, а потім розбудила у мені грубого жорстокого монстра, про існування якого я не знав раніше.

— Прошу вибачення, що стою у своєму домі не там, де тобі б хотілося, — саркастично буркнув я. — Але не хвилюйся, я відійду, бо у тебе такий вираз обличчя, ніби ти зараз виблюєш від огиди до мене.

Я відступив вбік, знервовано поправляючи на своєму запʼясті годинник. Я міг бути холодними з вигляду, але цей рух завжди видавав моє дурне хвилювання.

— Мабуть, мені треба було зробити це в нашу першу шлюбну ніч, — Олександра глянула на мене так, що мало не спопелила на місці. Вона раптом посміхнулася своєю гірко-солодкою посмішкою. — Але не впевнена, що тебе б це зупинило.

Я покрутив годинник знову, але тепер уже від злості на самого себе. Вона ніколи не втрачала шансу вдарити мене, нагадуючи про ту фатальну ніч. Можливо, якби тоді я повівся по-іншому, то у нас був би шанс хоча б спробувати зробити цей шлюб справжнім. Але все змінила одна мить — мить мого сліпого гніву та її відчайдушного приречення.

Я не зводив з неї очей, коли вона підійшла до мікрохвильової печі. Олександра більше не дивилася на мене. Вона витягнула пакет гарячого попкорну, а тоді відкрила його та пересипала вміст в чисту миску.

— У мене багато роботи, — заговорив я, відкинувшись до кухонної стійки. Дівчина глянула на мене, запитально піднявши одну брову. — Вибач, але я не зможу подивитися фільм з тобою. Але дякую за пропозицію. Можливо, іншим разом?

Вона закотила очі, наче їй абсолютно начхати на моє зауваження, наче вона не помічає, як сильно ображає мене своєю байдужістю.

— Я швидше пристрелюся, аніж сяду дивитися фільм з тобою, – буркнула вона.

Я підійшов ближче до неї та зупинився одразу ж за її спиною. Вона напружилася, намагаючись якнайдужче притиснутися до стійки, щоб не відчувати мене поряд. Я нахилився нижче, вдихаючи аромат парфумів, змішаний з солодким запахом її шкіри.

— Нагадаєш мені одного дня подарувати тобі пістолет, — прошепотів їй на вухо.

Вона здригнулася. І ні, це не було від відчуття бажання чи збудження. Це був страх… Той ненависний отруйний страх, який вона завжди відчувала поруч зі мною. Колись я намагався переконати її, що в неї нема причин боятися мене. Але Олександра була так сильно засліплена своєю ненавистю, що більше нічого не помічала. Тому я подумав, що якщо страх — єдине відчуття, яке я можу викликати у неї, то мені нічого не залишається, як вдовольнятися її страхом.

І я пішов, залишаючи її тремтіти на кухні. Сьогодні вона замкне двері до своєї спальні. Я був впевнений у цьому…


***

— Ти пізно, — зауважила я, намагаючись звучати не так образливо.

— Невже скучила? — хмикнув він.

Ця його неоднозначна посмішка змусила мене насупитися. Чому його так дивує, що я справді можу скучити за ним? Мабуть, він зрозумів, що я збентежена, бо вже серйозніше додав:

— Вибач, затримався на роботі.

— Сподіваюся, більше такого не повториться. Я хочу, щоб ми щодня вечеряли разом.

— Ти хочеш? – перепитав він так, наче не вірив своїм вухам. І знову те відверте здивування, що викликало у мене багато запитань. – Тобто… Звісно! Обіцяю, що тепер постійно повертатимуся до шостої, щоб ми разом повечеряли.

Я не змогла стримати своєї усмішки. І Ян нарешті розслабився. Мій погляд пройшовся його тілом, коли він почав знімати свій піджак. Сорочка на його міцних плечах натягнулася. І ці руки… Боже, я не могла не уявляти цих рук на своєму тілі. Як вони ковзають по моїй шкірі, як стискають талію, стегна, сідниці…

— Ти щось дивилася? – голос Яна вивів мене з цього непристойного трансу.

Я невинно покліпала очима та розгублено перепитала:

– Що?

Чоловік кивнув головою в бік телевізора. Він усе ще стояв далеко від мене, а я відчувала дику потребу посадити його поруч зі мною.

— О, ти про це… Ні! – швидко сказала та засміялася. — Навіть не памʼятаю, як вмикати цю штуку. До того ж уявлення не маю, що любила дивитися раніше.

— «Щоденник памʼяті», – раптом мовив Ян. Коли я запитально підняла одну брову, він коротко пояснив: – Твій улюблений фільм.

— Справді? — перепитала я, ледве стримуючи свій сміх. — Це… Це дуже іронічно.

Ян кивнув головою, наче зрозумів мене. Він підійшов ближче та зупинився біля дивана, схрестивши руки на грудях. Такий високий, мужній, владний… І його руки на моєму тілі. Жар підступив до моїх щік від цих думок. Я відвела погляд і сильно пальцями стиснула свої коліна.

— Хочеш я ввімкну тобі його? — спитав чоловік.

— Він цікавий?

— Я не знаю. — Ян знизав плечима. — Але мені вистачає того факту, що він твій улюблений.

Його слова вкотре змусили мене усміхнутися. Моя рука потягнулася до нього, і я обережно торкнулася його ліктя. Ян уважно спостерігав за мною, явно зацікавлений.

— Подивишся зі мною? — це було не зовсім запитання, а прохання.

І коли його вуста розтягнулися в широкій усмішці, я сприйняла це як згоду. Він лагідно накрив мою руку своєю долонею. Тепло зʼявилося у грудях, просочуючись у кожну клітинку мого тіла. Я відчувала, що всередині щось відбувається. Це наче куля, яка збільшується щоразу, коли Ян торкається мене.

— Я тільки зроблю для нас попкорн, — сказав він.

— Попкорн? — здивувалася я.

— Сирний, – додав чоловік, схиливши голову вбік. — Твій улюблений.

— О, це… Це чудова ідея!

Ян востаннє погладив мою руку, а тоді розвернувся, щоб піти на кухню.

– Пристреліть мене хтось, – пробурмотів він, але я не була впевнена, що правильно почула.

– Ти щось сказав? — кинула я в спину.

– Скоро повернуся, кохана! – відповів він голосно.

Кохана…? Я мало не розтанула в цей момент, а моя усмішка стала такою широкою, що я не змогла її приховати навіть тоді, коли Ян повернувся з мискою готового попкорну…