Розділ 2

Я здогадувалася, що наш будинок великий, але реальність перевершила усі очікування. У мене ледь щелепа не відпала, коли ми заїхали у двір. Я витріщалася з віконця автомобіля на білий двоповерховий будинок з великими панорамними вікнами та терасою. Мені захотілося оглянути його зі всіх боків, і мої губи злегка здригнулися в напівусмішці. Цей будинок явно занадто великий для двох людей. Отже, з самого початку ми з Яном мріяли про велику сімʼю. Я повернула голову в його бік та несвідомо потягнулася до його руки. Він трохи здивувався і навіть напружився, коли я стиснула його велику долоню. Його погляд опустився на наші зʼєднані руки, а тоді він глянув на мене. Я ж тепло усміхнулася. Він, здається, розслабився та всміхнувся мені у відповідь.

Коли автомобіль зупинився, Ян відпустив мою руку, щоб вийти на вулицю. Він обійшов автомобіль, відчинив дверцята з мого боку та допоміг мені вийти. Я все ще не могла добре ходити, тому сперлася на нього усім своїм тілом. Чоловік обійняв мене за талію, підтримуючи. Я підняла погляд вверх, роздивляючись будинок.

— У нас красивий дім, – прошепотіла я.

— Це був весільний подарунок від наших батьків, — відповів Ян.

— Ми лише вдвох жили тут? — поцікавилася я.

— Ти не хотіла ні охорони, ні прислуг, тому так.

Я почала озиратися довкола, мружачись від яскравого сонця. Довкола росли високі туї, а за ними був високий паркан, що ховав дім від зайвих очей.

— Коли ми тільки переїхали сюди, то ти була не надто вражена цим будинком, – заговорив Ян, зосередившись очима на великих вхідних дверях.

Я насупилася та дещо розгубилася, адже зараз мені здавалося, що такий будинок не може не вражати.

— Ти виросла в багатій сімʼї, – додав мій чоловік, наче це багато чого пояснювало. — Тебе складно було вразити чимось матеріальним. Ходімо в дім!

Я кивнула головою, дозволяючи йому повести мене вперед. Трохи важко було підіймати ноги на сходинки, але я робила це повільно, а Ян міцно тримав мене у своїх руках.

— А у нас є сад? – спитала я уже біля дверей.

– Ні. А чому ти питаєш?

Ян, здається, трохи здивувався. Він глянув на мене, запитально піднявши одну брову.

— Я просто подумала, що якщо у нас була така цікава перша зустріч, ми мали б якось підтримувати згадку про неї й надалі. Це… Це як запечатувати особливі моменти, а потім згадувати про них з одного погляду. Думаю, це було б чудово для нас як для пари.

— Цікаво, – хмикнув Ян. – У нас є місце, де ми можемо зробити сад. Тому, якщо ти справді хочеш цього…

— Чудово! — радісно сказала я, не даючи йому договорити. — І… Дякую за те, що робиш для мене. Я це дуже ціную.

Він усміхнувся мені, але ця усмішка здалася мені дещо натягнутою. Коли ми увійшли у дім, Ян провів мені невелику екскурсію. У самому кінці він показав нашу спальню. Вона виявилася великою та просторою у світлих бежевих тонах з темними меблями та сірими шторами. Я озирнулася довкола, оглядаючи кожен куточок. Почала повільно йти до ліжка. Я сіла на нього, зауважуючи надзвичайну мʼякість матраца. Мій погляд зупинився на вишуканому туалетному столику з дзеркалом. Він був білим, тому особливо не вписувався сюди, але в цьому я побачила свій особливий шарм.

— Що на другому поверсі? – поцікавилася я, поклавши свої руки собі на коліна.

— Там… — Ян прочистив горло та підійшов до вікна. – Там гостьові спальні, ванна та кімнати для різних розваг.

— Яких розваг?

— Більярд, кінотеатр, бібліотека, фортепіано…

– Фортепіано? – здивувалася я. — Це… Це моє?

Я на мить уявила себе за фортепіано, але чомусь не відчула нічого від цієї думки. Мої пальці на руках були надто короткими та худими. Я насупилася, а тоді глянула на Яна великими очима.

— Ти граєш на фортепіано! – здогадалася я.

Він стояв боком до мене, дивлячись у вікно. Ян витягнув руки з кишень штанів, опустив погляд униз та покрутив годинник на запʼясті. Він уже не вперше робив це.

– Я вже дуже давно не грав, — пробурмотів він тихо. — Воно просто… стоїть.

— Хотіла б я послухати, – прошепотіла я, перебираючи пальцями на своїх колінах. — Мені здається, що на моєму пальці бракує обручки.

Ян нарешті подивився на мене. По моєму тілу пробігся табун мурах від його погляду. Я не знала, що саме він викликає у мене: страх чи збудження… Але чомусь схилялася до другого варіанту. Він же мій чоловік, з яким я пробула три роки в щасливому шлюбі. Звісно, я не повинна боятися його.

— Так, твоя обручка у мене.

Чоловік підійшов до однієї з тумб та відсунув верхню шухляду. Я хотіла спитати, чому моя обручка у нього, але здогадалася, що це, мабуть, у лікарні після аварії її зняли. Ян витягнув з шухляди невеличку квадратну коробку. Подумала, що буде краще, якщо я підведуся на ноги. Зайві рухи завдавали мені болю, але я все ж змусила себе встати.

Ян підійшов до мене та зупинився навпроти. Я стримала усмішку, коли він лагідно підняв долоню моєї правої руки. Серце, здавалося, перестало битися. Він обережно надів мені на палець обручку.

— Вау! — вражено ахнула я, дивлячись на красиву каблучку з невеликим темно-червоним діамантом.

У мене аж подих перехопило від того, якою вона була красивою, легкою та водночас зручною.

— Вона… Вона ідеальна, — прошепотіла я у відвертому захваті…

***
Ян, 29 років

— У тебе ще є час передумати, — сказав батько, уважно дивлячись на мене крізь дим від сигари.

Мій погляд був зосереджений на каблучці з білого золота з величезним прозорим діамантом по центру. Вона не подобалася мені зовсім, і чомусь я був упевнений, що Олександра теж не залишиться у захваті. Але батько наполіг, що для такого весілля усе має бути бездоганним та найкращим. Я закашлявся, коли дим табака просочився мені в легені. Я не міг збагнути, як мій батько буквально пожирає цю отруту, маючи хронічний бронхіт.

— Господи, перестань труїти себе! – буркнув я.

— Усі ми рано чи пізно помремо. Смерть неможливо оминути, тож навіщо відмовлятися від таких маленьких задоволень?

— Навіть якщо вони шкодять твоєму здоровʼю? – я скептично подивився на батька. — Мені не подобається, що ти так легковажно ставишся до себе.

– Годі, Яне! Не такий вже я жалюгідний.

Батько криво посміхнувся, роблячи чергову затяжку.

— Я не кажу, що ти жалюгідний, – тихо буркнув, стискаючи пальці перед собою. – Ти хворий. І ти чудово знаєш, що у мене більше нікого нема.

— У тебе скоро буде дружина, – зауважив тато. – Можливо, діти…

Батько злегка схилив голову вбік, примруживши очі. Я знову опустив погляд на каблучку, що чекала свого часу.

— У нас можуть бути проблеми через цю дівку, — заговорив він. — І ти все ще можеш відмовитися, Яне. Я підшукаю тобі більш вдалу партію.

— Я хочу її, – твердо сказав, вкладаючи всю впевненість у свій голос. — І чому це ти раптом став таким категоричним щодо неї? Хіба це не була твоя ідея з самісінького початку?

Я сперся на спинку стільця та перевів погляд на свого батька. Він видихнув з рота дим та похитав головою.

— Її батько не попередив, що вона така непосидюча. Вона втекла минулого року, – нагадав тато, а я відчув, як усередині наростає гнів. – До іншого хлопця. Вона декілька днів провела з ним в одній квартирі, в одній кімнаті, в одному ліжку…

У скронях почало пульсувати. Я сильно стиснув щелепи, відчуваючи, як моє дихання збилося.

— Ти ж не думаєш, що вони вночі грали в шахи? – пробурмотів він.

– Годі! – закричав я та різко підвівся на ноги.

Мої ніздрі роздувалися, тіло тремтіло від гніву, а долоні стискалися в кулаки. Я знав, чудово знав, що Олександра зрадила мене, хоча вже на той час була обіцяна мені. Але я все ще не міг відмовитися від неї. Я все ще хотів, щоб вона була моєю. Я пʼять років марив нею. Я мріяв про неї з того самого моменту, як побачив на дереві.

Батько зацікавлено спостерігав за моєю реакцією. Він криво посміхнувся та покрутив залишки сигари в попільничці.

— Дівчина не хоче тебе, — сказав він очевидне.

Я кліпнув очима, намагаючись заспокоїтися. Так, вона ненавидить мене, зневажає. Але я сподівався, що у мене буде шанс зблизитися з нею, показати їй свою турботу та любов, закохати її в себе.

– Захоче! – крізь зуби буркнув я та схопив зі стола каблучку.

Кинувши на батька останній сердитий погляд, я розвернувся та попрямував до виходу з його кабінету. Зрада Олександри стала для мене справжнім ударом. Я мало не сказився, коли минулого року мені повідомили, що вона втекла до якогось хлопця. Це тривало недовго, адже батько дівчини доволі швидко знайшов її. А тоді мало на колінах не стояв, благаючи мене не відмовлятися від весілля. Він запевнив, що Олександра втекла до друзів на вечірку, але усі ми знали, що це неправда. Я був так сліпо закоханий у неї, що закрив очі на її зраду. Але неприємний осад залишився досі. Вона віддала іншому те, що належало мені, і я знав, що одного дня змушу її відповісти за це.

— Вона погубить тебе, Яне, — кинув батько мені в спину…