Розділ 1

— Ти нас так налякала, – плакала біля мого лікарняного ліжка якась жінка. Вона охопила моє обличчя своїми долонями. – Я не розумію, як це сталося… Як…

Вона не могла говорити через емоції та ридання. А я мовчки дивилася на неї великими очима. Перевела погляд на старшого чоловіка, що стояв поруч з нею. Він лагідно потер її спину, намагаючись заспокоїти. Я повернула голову вбік, і мій погляд зосередився на тому, хто стояв біля вікна. Він дивився на вулицю, всунувши руки в кишені своїх штанів. На ньому був чорний класичний костюм, що надто сильно личив йому. Його погляд був зосереджений уперед. Здавалося, що він навіть не кліпав. Мʼязи на його обличчі сіпнулися. Він витягнув руки з кишень, опустив голову вниз і знервовано покрутив годинник на своїй правій руці.

— Донечко… – прошепотіла жінка, і я знову глянула на неї.

Очі защипало від сліз. Вона назвала мене донечкою? Отже, це моя мама. Мої руки затремтіли, коли я підняла їх уверх, ледь охопивши пальцями тонкі запʼястя жінки.

– Як це так вийшло, що ти нічого не памʼятаєш? — спитала вона, схлипуючи.

— Амнезія — часте явище після черепно-мозкової травми, – раптом заговорив мій чоловік. Моя шкіра покрилася мурахами від його голосу. — В Олександри сильна травма. Лікарі не дають прогнозів щодо того, коли повернеться памʼять. — Ян напружився та додав уже тихіше: — І чи повернеться взагалі.

— Та клята аварія! – почала сердитися мама. — Скільки я говорила тобі бути обережною за кермом, але ти ніколи не слухала.

Я відчула провину, адже через мою необачність тепер страждають усі. Я змусила хвилюватися своїх батьків та свого чоловіка. А тепер ще й не памʼятаю нічого! І це я мовчу про травми та біль, який відчуваю щоразу, коли роблю бодай найменший вдих. Мабуть, у мене зламані ребра.

— Пробач, – прошепотіла я тихо. — Не-е-е знаю, як це вийшло.

— Твоя мама має рацію, — мовив Ян. — Ти ніколи не була хорошою у водінні.

Я важко заплющила очі. Сльози таки покотилися по моїх щоках, і мама взялася їх витирати.

Деякий час мої батьки ще сиділи поруч зі мною, але згодом вони пішли, і я відчула полегшення.

Ян підійшов до мого ліжка. Я підняла на нього свій погляд тоді, коли він нахилився, щоб поправити повʼязку на моїй голові. Його обличчя було так близько, що я вловила очима кожну дрібну рису, зморшку та навіть пору. І цей запах… Від нього пахло мускатним горіхом та хвоєю. Але я не була впевнена в цьому. Я не памʼятала цих запахів, але чомусь думала, що це вони.

— Тобі пощастило, що не постраждали ноги та спина, — прошепотів він, а його гарячий подих торкнувся моєї щоки. — Ти можеш ходити. Можливо, спочатку з підтримкою, але за декілька місяців, гадаю, ти повністю відновишся.

— Тіло легше вилікувати, аніж мозок, — сказала я. — З памʼяттю буде складніше працювати.

— Ми знайдемо для тебе психолога. — Ян опустився на крісло поруч зі мною. — Часте спілкування допоможе тобі повернути памʼять.

— А ти? — для чогось спитала. Чоловік запитально підняв одну брову. — Ти будеш зі мною, щоб допомогти?

Мій погляд опустився на його долоню, що раптом накрила мою руку. Він лагідно великим пальцем погладив мою шкіру.

— Звісно, — пообіцяв Ян. — Я буду поруч стільки, скільки ти захочеш.

Мені було важко усміхатися, але я змусила себе зробити це. Чомусь відчувала потребу віддячити йому за турботу хоча б цією маленькою усмішкою. Кутики його губ злегка здригнулися, і Ян усміхнувся мені у відповідь…

Я нахилилася, щоб зʼїсти ще одну ложку супу. Щодня до мене приходив мій чоловік і поводився так, наче я була крихкою вазою в його міцних руках. Він доглядав за мною, допомагав ходити та навіть годував. Як зараз, наприклад. Я могла їсти самостійно, але Ян чомусь продовжував набирати ложкою суп та підносити її до мого рота. Я ж слухняно їла з його рук, наче так було правильно. Я не памʼятала свого чоловіка зовсім, але той, хто просто зараз сидів поруч зі мною, вражав мене своєю турботою.

— Я більше не хочу, — тихо сказала, доїдаючи ще одну ложку супу.

— Можливо, йогурт? – запропонував Ян, глянувши на мене. — З вишнею. Ти обожнюєш її.

Я заперечливо похитала головою та розслаблено сперлася на подушку, що була підставлена за моєю спиною.

— Що ще я люблю? — поцікавилася я.

Дивно було дізнаватися про себе з вуст свого чоловіка, але він, здається, дуже добре знав мене.

— Щодня ти прокидаєшся о шостій тридцять, випиваєш склянку води з лимоном і йдеш на пробіжку. Приблизно через годину ти повертаєшся, приймаєш душ, снідаєш своїми улюбленими тостами з авокадо, а тоді береш у руки свій ноутбук та сідаєш на дивані у вітальні. Це твоє робоче місце.

— Диван? – засміялася я, дещо здивована такою інформацією про себе.

– Так, – Ян усміхнувся мені. — Ти займаєшся організацією святкувань: весілля, дні народження, ювілеї, благодійні заходи, відкриття…

— І у мене добре це виходить?

Чоловік відставив тарілку з супом на тумбу поруч зі мною, а тоді глянув на мене так, що мені раптом стало ніяково.

— У тебе чудово це виходило, – сказав він.

Я відчула спалах суму та розчарування. Виходило… Я не була впевнена, що зможу коли-небудь повернутися до своєї роботи. Принаймні не зараз. На мене чекав довгий шлях до повної реабілітації.

— Твій графік був такий забитий, що ти працювала без вихідних, – Ян похитав головою та стиснув свої губи.

Я поклала руки поверх на свої ноги, вкриті ковдрою. Сильно стиснула пальці та підвела погляд на свого чоловіка.

— А як щодо нас? – тихо спитала, відчуваючи дивне хвилювання у грудях. – Ми… Ми були закоханими?

Його погляд потемнів, коли він роздивлявся моє обличчя. Ян опустив очі трохи нижче, на мою шию. Він ковзнув очима вздовж мого тіла та зупинився на моїх стиснутих пальцях. І знову його долоня накрила мої руки. І знову це відчувалося надто приємно.

— Звісно, — сказав він, глянувши мені просто в очі. — Ми були щасливими, Олександро. Ці три роки були сповнені справжнього щирого кохання. Ми мріяли про дітей.

У мене ледь щелепа не відпала. Діти… У нас можуть бути діти? Звісно, можуть! Ми три роки одружені. Я зглитнула та помітно напружилися.

— У нас нема дітей, – додав Ян, наче прочитав мої думки. – Але ти завжди хотіла донечку.

Мої губи розтягнулися в широкій усмішці. В грудях зʼявилося приємне тепло, а на душі раптом стало так спокійно. У мене було прекрасне життя з коханим чоловіком та спільними мріями про дітей. Як би ж тільки не ця аварія…

— До речі, я домовився з лікарями, – Ян підсунувся на ліжку трохи ближче до мене та перепелів наші пальці. — Тебе завтра випишуть.

— Нарешті! — я не стрималася та голосно зітхнула. — Уже не можу в цих чотирьох стінах.

— Удома з тобою буде медсестра, бо я не завжди зможу бути поряд.

Я стримано усміхнулася йому. Очевидно, що у нього є робота. Він не зможе увесь час сидіти зі мною. Я маю бути вдячною йому за те, що він ці дні ні на крок не відходив від мене.

— Розумію, – тихо прошепотіла. — Ти… Ти працюєш десь?

Чоловік на мить напружився та навіть трохи замʼявся. Я з очікуванням підняла обидві брови, і зрештою Ян усміхнувся мені.

— У мене свій клуб, – відповів він.

Я не очікувала… такого. У мене було багато думок, враховуючи його бездоганні костюми та білосніжні сорочки. CEO, адвокат, прокурор, дипломат… Але свій клуб? Це… Гм, цікаво.

— Розкішний елітний клуб, – додав він.

Я з розумінням схилила голову вбік. Це дуже навіть цікаво.

— Розкажи… Ем, — я на мить задумалася. — Як ми познайомилися?

***

Ян, 24 роки

Коли ти єдиний син Любомира Висоцького, то тебе особливо не запитують, як ти хочеш провести свої вихідні. Батько не повідомляв куди ми їдемо та навіщо, але я чудово знав. Знав з тієї миті, як автомобіль заїхав у двір головного судді нашого міста. Я відчував відверте невдоволення, адже це не просто зустріч з новим хорошим татовим другом. Це довбані оглядини!

Батько вже давно поставив мене перед фактом, що у тридцять мені доведеться одружитися з дівчиною, яку він підбере. Мене це шалено роздратувало, але я не міг поки заперечити. Та я зроблю це… Не дозволю йому так принизити мене.

Це був максимально нудний обід з людьми, яких я бачив вперше в житті. Цей «суддя», що по факту покривав усі кримінальні справи мого батька був відверто зацікавлений у нашому сімейному союзі. Мій татусь, звісно, теж бачив у цьому вигоду для себе.

— Де вона? – буркнув чоловік, кинувши злісний погляд на свою перелякану дружину.

— Олександра… Вона… Ем… – жінка намагалася щось вигадати на ходу. — Вона нездужала. Дуже погано почувається. У неї гарячка та сильний кашель. Мабуть, простудилася.

Я підняв руку, щоб прикрити долонею свою усмішку. Останній тиждень такий гарячий та спекотний, що простудитися було б нереально.

— Що ж… — сказав я, підводячись зі свого місця. — Трохи прогуляюся, якщо ви не проти. У домі… душно.

Тато кинув на мене свій не зовсім задоволений погляд, але нічого не сказав. Мені не хотілося більше слухати їх. І, як я зрозумів, моя майбутня наречена теж не зовсім зацікавлена у знайомстві зі мною. Більше мені робити тут нічого.

Я вийшов на вулицю під пекуче літнє сонце. Було так спекотно, що ця біла сорочка, здавалося, прилипла до мого тіла. Мої ноги повели мене на задній двір. Смію визнати, що у судді доволі пишний особняк з величезним подвірʼям. Я зірвав якусь довгу траву та всунув її до рота, зупинившись біля відчиненої хвіртки, що вела в сад.

Тут було багато дерев і я відчув полегшення, коли увійшов у тінь. Боже, як же тут прохолодно! Я заплющив очі та видихнув, продовжуючи крутити язиком у роті кінчик сухої трави. Я наче заново ожив, тож повільно попрямував уперед вузькою стежкою. Я почав думати про те, що Олександра, можливо, теж не захоче цього одруження. Тоді ми, гадаю, зможемо переконати наших батьків, щоб вони відмовилися від цієї «геніальної» ідея. Хто взагалі у двадцять першому столітті вважає, що змушувати одружуватися двох незнайомих людей — це хороша ідея? Господи, та це справжнє пекло для обох!

Я почав злитися, тому зупинився на місці, обдумуючи усе. Треба зробити так, щоб цей шлюб провалився. Треба…

Я сіпнувся, коли якась невелика гілка впала мені на голову. Трохи насупився та відкинув її вбік. Мабуть, вітер відламав суху гілку.

І тільки я знову почав думати, як тепер на мою голову впало декілька вишень.

— Якого чорта? – гаркнув я та різко підняв голову вверх.

Мою увагу привернули червоні лакові балетки та тонкі засмаглі ноги. Поглядом я провів уверх, зауважуючи яскраву червону сукню та руки, що обіймали товстий стовбур. Дівчина раптом визирнула з-за дерева та підозріло подивилася на мене. Господи, як вона узагалі залізла так високо!

— Ти хто і як потрапив сюди? – спитала незнайомка, схиливши голову вбік. — Це моя схованка!

Темне коричневе волосся розсипалося по її спині, відкриваючи вигляд на тонку шию. Карі очі дівчини уважно вивчали мене з ніг до голови.

— Як ти туди залізла? – спитав я, впираючись руками в боки.

— Ти що ніколи по деревах не лазив? — засміялася вона.

І її сміх… Боже… У мене шкіра покрилася сирітками, а серце в грудях забилося швидше. Я ніколи раніше не відчував такого. Я не міг погляду відвести від неї. Така красива, така чарівна, але така ще юна.

— Не лазив, — чесно сказав я.

Її густі чорні брови злетіли вверх від здивування. Вона все ще сиділа на гілці, обіймаючи стовбур великого дерева. Одну руку вона відвела вбік та підняла її вверх, намагаючись пальцями спіймати вишню.

— Ти впадеш, – пробурмотів я, намагаючись стримати своє раптове хвилювання. – Ще зламаєш собі щось.

— Не впаду! — вперто заперечила вона. — Я не вперше залажу сюди.

— Сподіваюся, це не буде твій останній раз.

— Чому ти такий песиміст?

– Я… Я просто…

Я не міг сказати, що якогось чорта хвилююся, що вона перевернеться звідти та впаде. Очима я промалював лінію можливого падіння та встав у потрібному місці.

— То що ти тут забув? — спитала вона, кинувши до рота декілька вишень. — Ти прийшов з поля?

Я прослідкував за тим, як вона елегантно вибрала камінчики з рота. Це було мило, і зовсім несхоже на її бунтарську поведінку.

— Так, звідти.

— Там є озеро, — додала вона.

— Угу, — тихо пробурмотів. – Приїхали з друзями поплавати. Мені стало нудно, тому я вирішив трохи прогулятися.

Не знаю, чому збрехав. Просто не хотів казати, що приїхав сюди знайомитися з дівчиною, з якою мене, ймовірно, змусять одружитися.

— Удала вийшла прогулянка? – спитала вона, блиснувши своїми палкими очима.

Боже, я поплив… Її губи розтягнулися в задоволеній усмішці, наче вона знала, яке враження справляє на мене. Дівчина раптом почала хитати ногами, і я відчув, як мої груди стиснулися.

— Перестань! – сказав їй я. Але вона наче навмисно продовжувала. — Не роби цього, бо…

Дівчина ахнула, з її рота вирвався голосний крик і за лічені секунди вона полетіла вниз. Просто мені в руки. Я спіймав її. Вона схвильовано поклала свою долоню собі на груди, а тоді здивовано глянула на мене.

— Я ж казав! – не зміг стриматися.

Але мені це сподобалося. Сподобалось відчувати її тепло, запах, ніжність шкіри. Карі очі дівчини збільшилися майже вдвічі, і вона тихо видихнула.

— Боже… Якби ти не спіймав мене, то я, мабуть, знову б зламала собі руку.

— Знову? — шоковано перепитав я, піднявши одну брову.

— Угу…

Вона мило зморщила свій носик з маленькими веснянками. Дівчина раптом зніяковіла, а її щічки трохи почервоніли.

— Ти… Ти можеш уже відпустити мене, – прошепотіла незнайомка.

Я розгубився, бо, очевидно, надто довго тримав її на своїх руках. Чорт, я не хотів відпускати, але все ж зробив це. Вона злегка похитнулася на ногах, тому я обережно підтримав її за руку.

— Ем, мені час іти...

Вона спробувала відступити, але я сильніше стиснув її руку, щоб зупинити.

— Чекай! Як… Як тебе звати?

Дівчина знервовано прикусила свою пухлу нижню губу, наче вагалася. Вона глянула на мене, а тоді підвелася навшпиньки, поклавши іншу руку мені на плече.

— Черрі, – прошепотіла вона навпроти моїх губ.

— Черрі… – розгублено повторив я.

Вона засміялася, даруючи мені наостанок свою чарівну усмішку. А тоді дівчина втекла, не назвавши свого справжнього імені.

Але за декілька тижнів ми зустрілися знову. Це була Олександра… І вона більше не усміхалася мені. Її погляд був сповнений болю та ненависті, тоді коли я дивився на неї з захопленням та сліпою закоханістю. Вона відверто не хотіла виходити за мене заміж, але тепер, коли я дізнався, що вона та сама дівчина, не міг відпустити її…

***

— Серйозно? — засміялася я. — Ти хочеш сказати, що я впала на тебе з дерева, а ти спіймав мене?

— Так, – Ян теж засміявся. – Боже, я тоді так перелякався за тебе.

— Пробач, – я винувато прикусила нижню губу. — А що ти взагалі робив у тому саду?

– Твій батько, – почав розповідати чоловік та раптом запнувся. — Він потоваришував з моїм татом і запросив нас до себе на обід. Це була звичайна дружня зустріч. Тато вирішив взяти мене з собою. Я спочатку не хотів їхати, але чомусь погодився. І коли ми приїхали до вас, то я був так сильно зачарований вашим подвірʼям, що вирішив прогулятися. Ось так і зустрів тебе, Черрі.

Його теплий погляд зупинився на моїх очах. Я зашарілася та чомусь нахилилася ближче до його обличчя.

— Мені це подобається, — сказала я чесно. — Черрі…