Пролог

— У горі та радості…

— У горі та радості, – повторила я, ковтаючи слова разом з неприємним клубком у горлі.

— У здоровʼї та хворобі…

— У здоровʼї та хворобі.

— Завжди любитиму тебе…

— Завжди любитиму тебе.

— До кінця своїх днів…

Я глянула в його темні очі крізь білу фату. По щоках котилися сльози, мої руки тремтіли, хоч він і тримав їх надто міцно.
Жорстокий погляд, безпристрасний вираз обличчя, крива гірко-солодка посмішка.
Мій наречений. Мій чоловік.
Той, кого я ненавиджу всім серцем.
Той, кого я боюся до тремтіння в кістках.
Той, кого я ніколи не бажала.

— До кінця своїх днів, — прошепотіла я…

***
Мені було пʼятнадцять, коли батько повідомив, що я вийду заміж за Яна Висоцького. Це був найгірший день у моєму житті, і я всю ніч плакала у своїй кімнаті.

Мені було девʼятнадцять, коли я спробувала втекти, але тато знайшов мене та повернув додому. Це був найгірший день в моєму житті, і я всю ніч плакала у своїй кімнаті після того, як батько побив мене.

Мені було двадцять, коли мене заручили з Яном. На моєму пальці зʼявилася обручка з великим діамантом – клеймо та постійне нагадування, що я належала йому. Це був найгірший день у моєму житті, і я всю ніч плакала у своїй кімнаті, почуваючись проданим товаром.

Мені було двадцять один, коли за угодою наших батьків я вийшла заміж за чоловіка, якого ненавиділа. Це був найгірший день в моєму житті, і я всю шлюбну ніч плакала, коли він грубо забрав у мене мою невинність.

Мені двадцять чотири. Я їду на довгоочікуване розлучення з чоловіком, який перетворив три роки мого життя на суцільне пекло. Сьогодні найщасливіший день у моєму житті, і я, чорт забирай, усю ніч танцюватиму у своїй кімнаті, обливаючись шампанським.

Я підкрутила музику в салоні автомобіля. Мене розпирало від відчуття гордості та перемоги. Я не могла не уявляти те перекривлене обличчя Яна, коли ми підпишемо акт про розлучення. Боже, я мріяла про це! Я так сильно хотіла нарешті стати вільною від нього. Лише одна година відділяла мене від мого нового життя.

Я не знала, чим займатимуся далі, але для мене це не мало значення. Розлучення — це єдине, чого я хотіла отримати. І скоро, зовсім скоро, це станеться.

У мене не було навіть думки про те, щоб зробити наш шлюб справжнім. Я не могла і не хотіла закохуватися у Яна. Я ненавиділа та зневажала його. Він був тим чоловіком, що вселяв страх одним лише своїм виглядом: брутальний, владний, холодний, різкий, грубий, принциповий. Мені хотілося легкості та радощів, а він любив тримати все під контролем.

Наше одруження — це необдумана помилка наших батьків, яка не принесла нікому щастя. Ми не те що не кохали одне одного, ми не могли навіть перебувати в одній кімнаті. Ми жили в спільному домі, але майже не перетиналися насправді. Я робила все, щоб мій робочий графік збігався з його вихідними годинами. Після першої шлюбної ночі, сповненої болю та моїх гучних ридань, ми більше ніколи не спали разом. В нас були різні спальні. Ян, мабуть, шукав утіхи на стороні. А мені ставало погано від одних лише спогадів про його дотики. Вони були мені огидними. Він був огидним…

Я так задумалася, що надто пізно помітила, як щось чорне вибігло на дорогу. Я скрикнула та швидко натиснула на гальма, але щось було не так. Вони не працювали! Паніка підступила до горла, стало важко дихати. Я відчайдушно тиснула на гальма, але вони не піддавалися мені. Усе сталося за лічені секунди: я на шаленій швидкості виїхала на зустрічну та вивернула кермо вправо, щоб не врізатися в автомобіль, що їхав просто на мене. Мене відкинуло вбік, авто перевернулося. Я голосно закричала, доки не відчула сильний удар у голову…

Біла стеля, дивний шум у вухах, нестерпна сухість у горлі та біль у всьому тілі. Я спробувала вдихнути, але це було так важко. Здавалося, ніби мої легені повільно розтягували грудну клітку, ламаючи кісточки.

Я відчула, як чиясь долоня стиснула мою руку. Моя голова повернулася вбік, і я побачила поруч з собою на кріслі незнайомця. У нього було чорне волосся, прямий ніс, високі вилиці, вкриті щетиною та дуже-дуже темні очі. Я насупилася, кліпаючи очима.

— Нарешті ти отямилася, — прошепотів він з важким видихом. — Боже, ти так налякала мене! Думав, що помру від хвилювання.

Я уявлення не мала, хто це. У голові було порожньо. Я нічого не памʼятала, навіть свого імені. Мені стало дивно, коли він притиснув свої теплі мʼякі губи до моєї долоні.

— Хто ти? — хрипло спитала я.

На його обличчі зʼявився вираз збентеження. Темні брови зійшлися, наче він не зовсім зрозумів моє запитання.

— Я твій чоловік, — відповів незнайомець.

— Мій чоловік, — здивовано повторила я.

— Ти не памʼятаєш? – спитав він напружено.

Я заперечливо похитала головою. Чоловік нахилився ближче до мене та криво посміхнувся кутиками губ.

— Ти жартуєш? Ми одружені три роки!

— Три роки… Як тебе звати? — поцікавилася я.

– Ян.

Гарно. Але я не сказала цього, а натомість спитала:

– А мене?

— Тут щось не так, – прошепотів він та похитав головою. Чоловік почав підводитися. – Я покличу лікаря. Ти… Ти не можеш не памʼятати.

Мій погляд опустився на наші зʼєднані руки. Його долоня була такою великою проти моєї. Дивно, але це не відчувалося некомфортно. Кінчики наших пальців торкнулися, коли він забрав свою руку, щоб відійти.

– Але я не памʼятаю, – тихо прошепотіла, дивлячись йому в спину…